13. Діана

Вечір у Лондоні обіймає холодом, і вулички Кемдена, залиті тьмяним світлом ліхтарів, здаються тихішими, ніж удень. Дощ припинився, але асфальт усе ще блищить, відбиваючи вогні, а повітря пахне вологою і далеким димом із чийогось каміна. Йду додому після занять, стискаючи ремінець рюкзака, і намагаюся зосередитися на чомусь простому – на звукові власних кроків, на холоді, що щипає щоки, на думках про завтрашній семінар. Але серце, як завжди, зрадницьки повертається до Ігоря. Його обличчя, його голос, його обіцянка, що так і не стала правдою, переслідують, як тінь, яку не скинути. Згадую – і туга стискає груди, ніби хтось вичавлює з них повітря. Лондон мав стати порятунком, але чому тоді кожен день – це боротьба з ним, із собою, із минулим, що не відпускає?  

Повертаю на вузьку вуличку, що веде до моєї квартири, і раптом помічаю Олексія. Він стоїть біля кав’ярні, залитої теплим світлом, і сміється, нахилившись до дівчини, яку впізнаю – це Сара, наша одногрупниця. Її світле волосся розсипається по плечах, і вона жваво жестикулює, розповідаючи щось, що змушує Олексія сміятися ще дужче. Його очі, які завжди здавалися такими теплими, коли дивилися на мене, тепер спрямовані на неї, і щось у грудях тенькає – гостре, несподіване, як укол. Ревнощі?

Завмираю, ховаючись за рогом, і відчуваю, як жар заливає щоки. Чому це мені болить? Так не має бути!

Олексій – лише друг, той, хто лагодив кран, хто дав відповіді на тест, хто провів додому, коли страх засліпив мене. Він не просить нічого, лише дружби, але чому тоді його сміх із Сарою здається зрадою?  

Стискаю ремінець рюкзака сильніше, ніби це може заглушити це дивне почуття. Олексій ніколи не давав приводу думати, що між нами щось більше. Його жарти, турбота, дзвінки посеред ночі, коли бачив, що я онлайн, – усе це було щирим, без тиску, без очікування. Але тепер, дивлячись, як він стоїть так близько до Сари, як його рука ненароком торкається її плеча, відчуваю болючі гіркі уколи. Чи можу я щось до нього відчувати? Згадую його усмішку, коли пив каву в моїй квартирі, його голос, коли казав: “Ми можемо просто дружити”, і розумію, що його присутність, турбота і доброта стали якорем у цьому чужому місті, де все здається холодним і чужим.  

Але Ігор…

Його тінь усе ще тут, у кожному ударі серця, у кожному спогаді. Його невиконана обіцянка, відсутність, мовчання – все це рве душу, як лезо. Як я можу відчувати щось до Олексія, коли моє серце все ще належить йому? Це неправильно. Це зрада – не Ігоря, а себе, того, ким я була, коли кохала його. Але чому тоді цей укол ревнощів, коли бачу Олексія з іншою?  

Сара сміється, кидаючи голову назад, і її рука легенько торкається його ліктя. Олексій усміхається, але його погляд раптом ловить мене, і його обличчя змінюється. Він махає рукою, запрошуючи підійти, але я відмахуюся, змушуючи себе всміхнутися.  

– Побачимося завтра! – гукаю, і голос звучить надто весело, надто фальшиво.  

Повертаюся і йду швидше, відчуваючи, як жар на щоках змішується з холодом вечора. Серце калатає, і думки плутаються, як нитки. Чи можу я відчувати щось до Олексія? Він став частиною мого життя тут, у Лондоні. Але Ігор… Його тінь не відпускає, і я не знаю, чи зможу колись звільнитися. 

Доходжу до квартири, і тиша маленької кімнати накриває, як ковдра. Скидаю рюкзак, сідаю на ліжко і відчуваю, як усе в мені тремтить – від ревнощів, від туги, від питань, на які немає відповідей. Чи можу я дозволити собі відчувати щось до Олексія? Чи це лише втома, самотність, страх залишитися одною в цьому чужому місті? Але Ігор… Його тінь усе ще тут, і я не знаю, як відпустити його. І не знаю, чи хочу.

____________________________________________________________________________________

Ігор

Палата здається тіснішою, ніж будь-коли, ніби стіни тиснуть, вичавлюючи повітря з легенів. Біль у попереку пульсує, нагадуючи про тріщину в хребці, про гематому, що здавлює нерви, про ноги, що лежать нерухомо, як кам’яні брили. Ельвіра щойно вийшла, її слова про Ангеліну ще звучать у голові, як відлуння грому: “Вона сказала, що тобі не можна одужати занадто швидко. Що ти зручніший для неї тут, у лікарні”. Гнів кипить у грудях, змішуючись із відчаєм, що гризе душу. Діана далеко, її номер недоступний, і я не пишу їй, бо не хочу бути тягарем – зламаним, прикутим до візка, слабким. Але Ангеліна… Її брехня, маніпуляції, папери – усе це, як ланцюги, що тримають мене в клітці. І тепер слова Ельвіри про те, як Ангеліна планувала тримати мене тут, у лікарні, щоб контролювати, рвуть останні нитки терпіння.  

Телефон лежить на столику, холодний і мовчазний, але я хапаю його, ніби це зброя. Пальці тремтять, коли набираю номер Влада. Він має знати. Має приїхати. Має відповісти за те, що дозволив їй грати нами обома. Гудки тягнуться довго, і кожен – як удар по нервах. Нарешті він відповідає, його голос втомлений, але насторожений.  

– Ігоре? – каже він, і я чую, як затамовує подих. – Що сталося?  

– Приїжджай, – мій голос хрипкий, ріже, як лезо. – Зараз. У лікарню. Нам треба поговорити.  

– Ігоре, я… – він починає щось белькотіти, але я перебиваю.  

– Я сказав, приїжджай. Не змушуй мене повторювати, – кидаю, і в голосі стільки злості, що він замовкає.  

– Добре, – відповідає тихо. – Буду за годину.  

Кидаю телефон на ліжко, і серце калатає, ніби хоче вирватися з грудей. Згадується Ангеліна, її холодні очі, і слова про дитину, про “наше майбутнє”. Гнів закипає, як лава, і я відчуваю, як усе в мені тремтить – від болю, злості, безсилля. Гіркота стискає горло, але я не дозволяю собі потонути в ній. Не зараз. Не коли Ангеліна все ще думає, що може тримати мене на повідку.