12. Ігор 

Палата здається меншою, ніж учора, ніби стіни звужуються, стискаючи повітря, якого й так бракує. Біль у попереку пульсує, як живий, нагадуючи про аварію.

Реабілітація – це тортури, день за днем одні й ті самі вправи, одні й ті самі слова лікаря: “Напруж м’язи, зосередься”. Але нічого не змінюється. Жодного руху, жодного поколювання, лише відчай, що росте, як бур’ян, і депресія, що затягує, як чорна діра. Згадується Діана. Я не можу, ніяк не можу викинути її з пам'яті!

Її месенджер досі є в телефоні, але я не пишу. Не можу. Не хочу, щоб вона бачила мене таким – зламаним, прикутим до візка, слабким. Вирішив: не писатиму, поки не стану на ноги. Якщо це взагалі можливо.  

Ельвіра заходить до палати, її кроки як завжди тихі, але впевнені. Темне волосся звично зібране в пучок, розкосі очі дивляться з лагідною наполегливістю, яка і дратує, і заспокоює водночас. Вона штовхає візок до ліжка, готуючись допомогти пересісти. Її рухи акуратні, як завжди, ніби вона боїться завдати болю. Але біль – це не лише про тіло. Він у кожній думці про Діану, у кожному спогаді про Ангеліну, брехню, її маніпуляції, папери, які вона принесла, ніби я досі її маріонетка. Згадується її холодний голос, слова про дитину, про “наше майбутнє”, і гнів спалахує, змішуючись з тугою, що не відпускає.  

Ельвіра бере мене під руки, її долоні теплі, дотики обережні, але сильні, і допомагає пересісти з візка на ліжко. Біль пронизує поперек, і я стискаю зуби, щоб не скрикнути. Вона поправляє подушку за спиною, і її очі такі уважні, що на мить здається, ніби вона бачить увесь мій біль – не лише фізичний, а й той, що рве душу. Раптом вона зупиняється, її руки завмирають, і вона дивиться прямо в очі, ніби хоче сказати щось важливе.  

– Ігоре, – голос тихий, із легким акцентом, але в ньому є щось нове, щось тривожне. – Я хочу сказати… щодо Ангеліни. Не вір їй. Прошу, не втрать себе справжнього.  

Слова вражають, як грім, і я завмираю, відчуваючи, як серце пропускає удар. Її темні очі блищать, і я бачу в них сльози, які вона намагається стримати. Шок пронизує, як блискавка, і я не можу знайти слів. Що вона має на увазі? Звідки вона знає?  

– Що ти сказала? – голос хрипкий, ледь чутний, але в ньому є напруга, що рветься назовні. – Ти знаєш щось про Ангеліну?  

Ельвіра опускає погляд, її пальці стискають край простирадла, і я бачу, як вона бореться із собою, ніби слова, що рвуться назовні, надто важкі. Вона кліпає, і сльоза котиться по щоці, залишаючи блискучий слід.  

– Вона найняла мене, – починає вона, і голос тремтить, але вона змушує себе говорити. – Я готувалася їхати до лікарні, щоб доглядати за тобою. І я… я випадково почула її розмову. По телефону. Вона говорила про тебе. Про компанію. Там багато всього було, але головне – гроші, гроші. гроші.... – Ельвіра зупиняється, її подих рветься, і вона витирає сльозу рукавом халата. – Вона сказала, що тобі не можна одужати занадто швидко. Що ти… що ти зручніший для неї тут, у лікарні. Що так легше контролювати тебе. І дитину… вона використовує її, Ігоре.  

Слова врізаються, як кулі, і кожен удар сильніший за попередній. Серце калатає, і гнів, що тлів усередині, спалахує, як порох. Ангеліна. Її холодні очі, і брехня, яку я й так відчував, але тепер вона оголена, як дріт під напругою. Але разом із гнівом приходить щось інше – відчай, що стискає горло. Вона хоче, щоб я залишався тут, слабким, прикутим до візка, щоб могла маніпулювати мною, як лялькою. І Діана… Діана, тим часом думає, що я її покинув.  

– Чому ти мовчала? – питаю, і голос рветься, сповнений болю і злості. – Чому не сказала раніше, що чула?  

Ельвіра піднімає очі, і в них – суміш провини і рішучості.  

– Я боялася, – шепоче вона. – Боялася, що ти не повіриш. Що тобі стане гірше. Але коли вона прийшла сюди, з тими паперами… я не могла більше мовчати. Ти заслуговуєш знати правду. Ти не слабак, Ігоре. І ти не маєш дозволити їй зламати тебе.  

Хвиля сорому заливає мене. Я кричав на неї, звинувачував, а вона весь цей час намагалася захистити. Її сльози тепер ріжуть, як ніж, бо я знаю, що вона права. Ангеліна – це павутина, в якій я заплутався, але Діана… Діана – єдине, що тримає мене живим. Туга стискає груди так, що дихати важко. – Дякую, Ельвіро, – шепочу, і голос зривається. – Вибач, що кричав на тебе. Ти не заслуговуєш цього.  

Вона киває, і її усмішка, слабка, але тепла, повертається, як промінь у темряві.  

– Нічого, – відповідає тихо. – Я знаю, як тобі важко. Але ти сильніший, ніж думаєш. І я не піду, поки ти сам у це не повіриш.  

Вона поправляє простирадло, її рухи акуратні, як завжди, але я бачу, як тремтять руки. Слова про Ангеліну крутяться в голові, як вихор. Вона сказала, що я зручніший у лікарні. Що я не маю одужати занадто швидко. Гнів спалахує знову, але цього разу він спрямований не на Ельвіру, а на ту, хто використала мене, Влада. Шкода стає невинну дитину, яку вона носить. Згадується Влад, його очі, повні любові до неї, його благання не говорити правду. Він кохає її, але вона грає ним, як і мною. І я не дозволю їй виграти.  

Депресія, що затягувала мене тижнями, не зникає, але слова Ельвіри запалюють іскру – слабку, але живу. Згадується Рудий, його суворий голос у сні: “Вставай і дій, Крук!”.

Він сказав, що я мушу врятувати його доньку, Діану. І я не здамся. Не дозволю Ангеліні тримати мене в цій клітці. Не дозволю їй зруйнувати моє життя, мою любов. Але ноги все ще не слухаються, і кожен день реабілітації – це нагадування, що я можу ніколи не встати. Відчай гризе, як вовк, але я стискаю кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.