11. Діана

Ранок у Лондоні сірий, небо затягнуте хмарами, а повітря вологе від нічного дощу. Вулички Кемдена прокидаються повільно, наповнені запахом кави з маленьких кав’ярень і гомоном ранніх перехожих. Йду на заняття, стискаючи ремінець рюкзака, і намагаюся зосередитися на сьогоднішньому семінарі, на формулах, на завданнях, які потрібно здати. Але думки, як завжди, зрадницьки повертаються до Ігоря. Його обличчя, голос, обіцянка, що так і не стала правдою, переслідують, як тінь. Намагаюся відмахнутися, згадуючи урок із тестом, коли ледь не провалилася через неуважність. Не можна дозволяти йому забирати все – ні мій шанс, ні моє майбутнє. Але серце стискається щоразу, коли згадую ту фотографію, його руку на своєму плечі, його усмішку, що тепер здається брехнею.  

Біля невеликої кав'ярні помічаю одного з викладачів – професора Ленгорна. Він стоїть біля дверей, тримаючи теку з паперами, його сивий чуб і окуляри в тонкій оправі надають йому вигляду добродушного вченого з старих фільмів. Він помічає мене і усміхається, його очі блищать теплом.  

– Good morning, Diana! You’re looking bright today, – каже він, і його голос, звучить щиро. (Доброго ранку, Діано! Ти виглядаєш сяючою сьогодні.)  

– Good morning, Professor Langhorne, – відповідаю, і легка усмішка пробивається, хоч у грудях усе ще тягне туга. – Thank you. Just trying to keep up with your lectures. (Доброго ранку, професоре Ленгорне. Дякую. Просто намагаюся встигати за вашими лекціями.)  

Він сміється, і зморшки біля його очей поглиблюються, додаючи йому ще більше теплоти.  

– Oh, you’re doing more than keeping up. Your work last week was impressive. Keep it up, and you’ll outshine us all. (О, ти не просто встигаєш. Твоя робота минулого тижня була вражаючою. Продовжуй так, і ти затьмариш нас усіх.)  

Слова гріють, і на мить здається, що можу дихати вільніше. Ми йдемо разом в сторону корпусу університету, і він розповідає про новий проєкт, який планує для нашого курсу, про те, як Лондон надихає його на дослідження. Розмова тече легко, і я відчуваю, як напруга в грудях слабшає. Його голос, його гумор, його щира цікавість до моїх думок – усе це відволікає від спогадів про Ігоря, від туги, що гризе щоночі.  

– Diana, you’re from Ukraine, right? We truly admire your country and its courageous fight. (Діано, ти з України, так? Ми справді захоплюємося твоєю країною та її мужньою боротьбою.) – каже професор.
– Thank you, Professor. That means a lot to me. (Дякую, професоре. Це багато для мене означає.) – відповідаю щиро.

– By the way, Diana, my car’s just in the parking lot nearby. I can give you a lift to the main campus if you’d like. Save you the walk. (До речі, Діано, моя машина стоїть на парковці неподалік. Можу підвезти до головного кампусу, якщо хочеш. Це заощадить тобі прогулянку.)  

Киваю, але відмовляюся, бо не хочу обтяжувати його, та й прогулянка допомагає зібрати думки.  

– Thank you, Professor, but I’ll walk. I need some fresh air,(Дякую, професоре, але я пройдуся. Потрібне свіже повітря.)  – відповідаю, і голос звучить м’якше, ніж зазвичай. Він киває, не наполягаючи, і ми прощаємося біля воріт.  

– Alright, but don’t hesitate to ask if you need anything. See you in class! (Гаразд, але не соромся звертатися, якщо щось потрібно. Побачимося на занятті!)  

Усміхаюся і йду далі, але щось у повітрі змінюється. Вуличка вузька, ліхтарі ще не вимкнулися, але їхнє світло тьмяне, і тіні здаються густішими. Кроки відлунюють, і раптом чую гуркіт двигуна позаду. Озираюся – темне авто повільно їде за мною, тримаючись на відстані, але не відстаючи. Серце калатає, і страх, ірраціональний, але гострий, пронизує, як блискавка. Згадується той силует під ліхтарем учора, схожий на дядька, і паніка стискає горло. Це не він, знаю. Але що, якщо це не просто уява?  

Прискорюю крок, але туфлі, незручні, нові, натирають п’яти, і кожен рух відгукується болем. Авто не відстає, його фари миготять у ранковому тумані, і я розумію, що не дійду до кампусу сама. Розвертаюся і біжу назад до парковки, де професор Ленгорн уже сідає в машину. Він помічає мене, і його брови здивовано піднімаються.  

– Professor, wait! – кричу, і голос тремтить, хоч намагаюся говорити спокійно. – I changed my mind. I’d like to go with you. These shoes… they’re not very comfortable. (Професоре, зачекайте! Я передумала. Хочу поїхати з вами. Ці туфлі… вони не дуже зручні.)  

Він усміхається, відкриваючи двері пасажирського сидіння.  

– Hop in, Diana. No trouble at all. (Сідай, Діано. Жодних проблем.)  

Сідаю в машину, і серце все ще калатає, коли озираюся через вікно. Темне авто все ще там, повільно рухається за нами, коли Ленгорн виїжджає з парковки. Його фари блищать у дзеркалі заднього виду, і паніка стискає груди, але я мовчу, не бажаючи виглядати істеричкою. Професор говорить щось про погоду, про те, як лондонський дощ додає місту шарму, але я ледве слухаю, стежачи за тим авто. Воно тримається на відстані, але не відстає, і кожен його рух здається загрозливим.  

Коли ми наближаємося до головного кампусу, авто раптом прискорюється і проїжджає повз, зникаючи за поворотом. Серце повільно заспокоюється, але страх залишається, як післясмак гіркої кави. Це не дядько. Не Ігор. Просто машина, просто збіг. Але чому тоді здається, що хтось стежить?  

– Everything alright, Diana? (Усе гаразд, Діано?) – питає Ленгорн, і його голос, сповнений турботи, повертає до реальності.