10. Ігор

Світло в реабілітаційній залі сліпуче, відбивається від білих стін і блискучої підлоги, але воно не гріє, не дає надії. Лікар-реабілітолог, кремезний чоловік із короткою бородою, стоїть поруч, тримаючи поручні, і його голос, спокійний, але наполегливий, звучить, як наказ.  

– Спробуйте ще раз, Ігоре. Напружте м’язи. Зосередьтеся.  

Напружуюся, стискаючи зуби, аж щелепи болять, але ноги – мертвий вантаж, не ворушаться, не слухаються. Тріщина в хребці, гематома, що тисне на нерви, – слова Ельвіри про шанси на відновлення звучать у голові, але з кожним днем віра в них тане, як сніг під дощем. День за днем – одні й ті самі вправи, одні й ті самі спроби, і нічого. Жодного руху, жодного поколювання, лише біль, що пронизує поперек, і порожнеча, що росте в грудях. Піт стікає по лобі, але не від зусиль, а від відчаю.  

– Нічого не виходить, – бурмочу, і голос хрипкий, сповнений злості, що кипить усередині. – Скільки можна? Це марно. Я не встану.  

Лікар хмуриться, але не сперечається, лише записує щось у планшет. Його мовчання дратує ще більше, бо воно підтверджує те, чого боюся найбільше: що я залишатимуся в цьому візку назавжди. Депресія, як чорна діра, затягує глибше з кожним днем. Згадується Діана – її очі, голос,  ультиматум: “Або ти розбираєшся, або я їду”.

Вона тепер, мабуть, живе новим життям, думаючи, що я її зрадив.

Її номер недоступний, і після кількох спроб подзвонити кидаю це. Її месенджер усе ще в телефоні, і пальці не раз тяглися написати, але що сказати? Що лежу в лікарні, прикутий до візка? Що не можу навіть поворушити ногами? Не хочу бути їй тягарем. Не хочу, щоб вона бачила мене таким – зламаним, слабким, не тим, кого вона кохала. Вирішив: не писатиму, поки не стану на ноги. Якщо взагалі встану.  

Ельвіра стоїть у кутку зали, її розкосі очі, темні, як осіннє листя, дивляться з тихою турботою. Тримає пляшку з водою і рушник, але її присутність лише дратує. Її віра, слова про надію, лагідна усмішка – усе це здається насмішкою над моїм відчаєм.  

– Ти можеш, Ігоре, – каже вона, коли лікар відходить, і її голос із легким акцентом звучить м’яко, але наполегливо. До слова, не можу згадати, відколи вона перейшла на “ти”, однак вимагати говорити на “ви” до того, кому змінюєш спідню білизну – якось неприродно. – Треба вірити. Кожен день – це крок. Навіть якщо не бачиш результату. – вперто торочить своє вона. 

Гнів спалахує, як порох, і я не стримуюся.  

– Вірити? – кричу, і голос рветься, як тонка нитка. – У що вірити, Ельвіро? У те, що я колись ходитиму? Ти бачиш, що відбувається? Нічого! День за днем – і нічого! Досить із мене твоїх казок про надію! Ти не розумієш, як це – знати, що все втрачено!  

Вона завмирає, і її очі блищать, ніби сльози ось-ось проллються, але вона кліпає, стримуючи їх. Її губи тремтять, але вона не відводить погляду, і це дратує ще більше, бо в її очах – не образа, а співчуття. Сором заливає, як гаряча хвиля, але я відводжу очі, не в силах витримати її погляд. Вона не винна. Не винна в аварії, в моїх нерухомих ногах, у брехні Ангеліни, у тому, що Діана поїхала. Але гнів, що кипить усередині, шукає вихід, і вона – найближча мішень.  

– Пробач, – шепочу, і голос ледь чутний, заглушений соромом. – Я не мав… Просто… це занадто.  

Вона киває, і її усмішка, слабка, але тепла, повертається.  

– Я розумію, – відповідає тихо. – Але ти сильніший, ніж думаєш. І я не піду, поки ти сам у це не повіриш.  

Вона підходить ближче, кладе руку на плече, і її дотик на мить заспокоює. Але туга за Діаною повертається, гостра, як ніж. Телефон лежить у кишені, і хоч знаю, що її номер недоступний, спокуса перевірити месенджер спалахує знову. Але стримуюся. Не писатиму. Не зараз. Не коли я такий – зламаний, безсилий, прикутий до візка. Вона заслуговує кращого. Заслуговує того, хто зможе стояти поруч, а не тягнути її вниз.  

Ельвіра штовхає візок назад до палати, і тиша між нами важка, але не ворожа. Згадується Влад, його благання не говорити Ангеліні правду, його очі, повні болю і любові до неї. Згадується Ангеліна, її сміх у його квартирі, слова про активи, маніпуляції. Гнів спалахує знову, але цього разу він тихіший, спрямований не на Ельвіру, а на ту, хто зруйнувала все. Дитина, можливо, моя, але це не змінює того, що моє серце належить Діані. І я не дозволю Ангеліні тримати мене в клітці. 

Двері палати раптом відчиняються, і серце зупиняється.

Ангеліна.

Вона стоїть у дверному отворі, у темному пальті, що підкреслює її бліде обличчя. Її очі, холодні, як лід, дивляться прямо на мене, але в них немає сліз, немає жалю – лише щось розважливе, майже хиже. Волосся зібране в ідеальний пучок, і вона виглядає так, ніби щойно вийшла з ділової зустрічі, а не прийшла до лікарні, де я лежу після коми. Ельвіра зупиняє візок, і я відчуваю, як її рука на моєму плечі стискається, ніби вона відчуває напругу, що повисла в повітрі...

Коли я нарешті відновлюю дихання від зусиль, двері скриплять, і до палати заходить… Ангеліна. Її силует темніє в дверному отворі, темне пальто облягає фігуру, а волосся, зібране в ідеальний пучок, блищить, ніби вона щойно з ділової зустрічі, а не в лікарні, де я лежу після коми. Її очі, холодні, як крига, дивляться прямо, але в них є щось нове – удаване співчуття, що ріже сильніше за будь-який ніж.

– Ігоре, – голос низький, із ноткою турботи, але фальш у ньому чути, як чув той сміх у квартирі Влада. – Як ти? Я… я не могла раніше прийти. Дитина, токсикоз, знаєш, це складно.