9. Діана

Темрява в маленькій лондонській квартирці гнітить, ніби стіни стискаються, а тиша, яку порушує лише старий буркітливий холодильник та стукоті дощу за вікном, здається важчою за камінь. Лежу на вузькому ліжку, втупившись у стелю, де тіні від вуличних ліхтарів танцюють, як привиди. Сон не йде, хоч годинник давно перевалив за північ. Кожен раз, коли заплющую очі, бачу Ігоря – його усмішку на тій фотографії, його очі, що ховали таємниці, його обіцянки, які він не виконав. Туга стискає груди, і серце калатає, ніби хоче вирватися, але сльози не течуть. Замість них – порожнеча, що гризе зсередини, як іржа. Лондон мав стати порятунком, новим початком, але чому тоді кожен день тут – це боротьба з собою, з думками про нього?  

Телефон лежить на подушці, екран тьмяно світиться, і пальці мимоволі гортають старі повідомлення. Його останнє: “Я приїду о восьмій. Обіцяю”. Слова, що ріжуть, як ніж. Хочу написати, крикнути, запитати, чому не прийшов, але гордість тримає, як ланцюги. Замість цього відкриваю соцмережі, бездумно гортаю стрічку, ніби це може заглушити біль. Але там лише чужі життя – усмішки, подорожі, щастя, якого в мене немає.  

Раптом телефон вібрує, і ім’я Олексія спалахує на екрані. Дзвінок. Завмираю, серце пропускає удар, і на мить здається, що це Ігор, але розум швидко повертає до реальності. Відповідаю, і його голос, теплий, із легкою ноткою сором’язливості, звучить у слухавці.  

– Привіт, Ді, – каже він, і чути, як усміхається. – Побачив, що ти онлайн. Не спиш? Хотів спитати про завдання на завтрашній семінар. Я, здається, половину прослухав.  

Сміх виривається, тихий, майже мимовільний, і це відчуття – чуже, але тепле, як ковток гарячої кави в холодний день.  

– Ти серйозно? – відповідаю, і голос звучить м’якше, ніж очікувала. – Олексію, ти ж завжди сама уважність, до того ж сидів на першій парті, як можна було прослухати?  

Він сміється, і цей звук, легкий, невимушений, розчиняє частину напруги в грудях.  

– Ну, знаєш, лектор так монотонно бубнів, що я ледь не заснув. А ти, бачу, зірка, раз тебе хвалили. То що там за завдання?  

Розмова тече легко, ніби ми не в Лондоні, а в якомусь київському кафе, де немає дощу, немає туги, немає Ігоря, що стоїть між нами, як привид. Пояснюю завдання – щось про аналіз даних і побудову мовних моделей, – і він слухає, жартує, перепитує, ніби справді не зрозумів, хоч знаю, що він розумніший, ніж вдає. Його голос, жарти, ненав’язлива турбота – усе це на мить відволікає від болю, що гризе серце. Розумію, що вперше за день дихаю вільніше, ніби туга, яка душила, відступає, хоч і ненадовго.  

– Дякую, Ді, – каже він, коли закінчуємо. – Ти мене врятувала. Спробуй поспати, гаразд? Завтра ще один довгий день.  

– Спробую, – відповідаю, і голос звучить щиро, хоч знаю, що сон не прийде. –Добраніч, Олексію.  

Кладу слухавку, і тиша повертається, але вона вже не така важка. Його дзвінок і проста доброта – як ковток повітря після довгого занурення. Сідаю на ліжку, обіймаючи коліна, і відчуваю, як у грудях щось ворушиться – не радість, але полегшення, ніби я нарешті вчуся жити без Ігоря, хоч і повільно.  

Встаю, щоб налити води, і погляд мимоволі падає на вікно. Дощ усе ще ллє, вуличні ліхтарі кидають тьмяне світло на мокрий асфальт, і раптом бачу його – силует чоловіка неподалік, під ліхтарем. Високий, у темному пальті, із різкою поставою, що нагадує дядька. Серце зупиняється, і страх, гострий, як ніж, пронизує все тіло. Це не він. Не може бути. Але спогади про його холодний погляд, його різкі слова спалахують, як блискавка, і я завмираю, не в силах відвести очі. Чоловік стоїть нерухомо, ніби дивиться прямо на моє вікно, і паніка стискає горло.  

Відступаю від вікна, притискаючись до стіни, і серце калатає так, що здається, його чути в усій квартирі. Дихання рветься, і я розумію, що це не дядько, що це просто уява, яка шукає знайомі риси в кожному перехожому, як шукала Ігоря в тому незнайомці на вулиці. Але страх не відпускає, і руки тремтять, коли хапаю телефон. Хочу подзвонити Олексію, попросити поговорити зі мною ще, але гордість зупиняє. Не можна. Він і так робить забагато, а я не хочу, щоб він думав, ніби я слабка, і не можу впоратися без нього.  

Сідаю на ліжко, стискаючи телефон, і змушую себе дихати глибше. Це не дядько. Це просто Лондон, просто ніч, просто дощ. Але туга повертається, змішуючись зі страхом, і я відчуваю, як вона накриває, як хвиля. Згадую Ігоря, його обіцянки, його відсутність, і серце стискається, ніби хтось вичавлює з нього останні краплі надії. Хочу забути його, хочу жити далі, але чому тоді кожен силует у темряві здається ним? Чому кожен день у Лондоні – це боротьба з його тінню?  

Закриваю очі, але сон не йде. Замість нього – спогади. І я знаю, що завтра знову піду на заняття, знову намагатимуся зосередитися, знову вчитимуся жити без нього. Але зараз, у цій темряві, у цій тиші, я лише дівчина, яка чекає того, хто не прийшов.