8. Діана

Аудиторія все ще гуде, як вулик, тихими розмовами, коли лекція закінчується. А я затримуюся, переглядаючи нотатки. Папери перед очима вкриті акуратними рядками конспекту, але думки все одно вислизають, повертаючись до Ігоря. Його обличчя, що сниться щоночі, його голос, коли обіцяв приїхати о восьмій, його мовчання, що розірвало серце, – усе це переслідує, як тінь, яка не залежить, сонячний день на вулиці, чи глибока ніч. Лондон мав стати порятунком, новим початком, але кожен день тут – це боротьба з тугою, що гризе зсередини. Урок із тестом, коли ледь не провалилася через неуважність, навчив одного: не можна дозволяти минулому забирати все. Треба зосереджуватися, тримати голову ясною, інакше втрачу не лише його, а й себе, і цей шанс, заради якого покинула Україну.  

Лектор, сивий чоловік із добрими очима, підходить до парти, тримаючи мій аркуш з виконаним завданнями. Його голос звучить тепло, коли він говорить:  

– Excellent work today, Diana. You’re really starting to shine. (Чудова робота сьогодні, Діано. Ти справді починаєш сяяти.)  

Слова викликають легку усмішку, першу за день, і тепло розливається в грудях. Киваю, бурмочу “Thank you”, але радість швидко гасне, бо думки знову повертаються до Ігоря. Його тінь ховається за кожним успіхом, за кожною похвалою, нагадуючи, що серце все ще належить йому, хоч би як намагалася це змінити. Збираю зошити, закидаю рюкзак на плече і виходжу з аудиторії. За вікном уже вечір, небо темне, важке від хмар, і дрібний дощ блищить на асфальті під світлом ліхтарів.  

Коридор порожніє, студенти розходяться, а я затримуюся, перевіряючи телефон. Жодних повідомлень. Жодного слова від нього. Серце стискається, і пальці зминають ремінець рюкзака, ніби це може втримати від падіння в прірву туги. Олексій стоїть біля виходу, як завжди, спершись на стіну, його волосся злегка вологе від дощу. Його очі, теплі, як літнє сонце, дивляться з тихою турботою, і він усміхається, коли помічає мене.  

– Ді, вже темно, – каже він, і голос м’який, але з ноткою наполегливості. – Провести тебе додому?  

Відмахуюся, хоч у грудях щось тенькає від його турботи.  

– Дякую, Льош, але я сама. Хочу поговорити по телефону, – відповідаю, намагаючись виглядати впевнено. – Це ж недалеко.  

Він мружиться, але не наполягає, лише киває і відступає, даючи дорогу. Його доброта, як і тоді з краном чи тестом, змушує відчувати провину. Він не просить нічого, лише дружби, але кожен його жест нагадує, що я не можу дати йому більше, бо серце все ще прив’язане до Ігоря. Вихожу на вулицю, і холодне повітря б’є в обличчя, змішуючись із дощем. Темрява здається густішою, ніж зазвичай, і вулички Кемдена, які вдень гудять життям, тепер сповнені тишею, яку порушує лише гуркоті далеких машин.  

Йду швидко, тримаючи рюкзак міцніше, але кожен крок відлунює в голові, як удар. Згадується дім, вечори, а потім – ті дні, коли Ігор ішов поруч, його рука торкалася моєї, а сміх грів, як сонце. Згадується його обіцянка, його “Я приїду о восьмій”, і як я чекала, втупившись у двері, поки годинник не пробив дев’яту. Туга стискає горло, і я прискорюю крок, намагаючись втекти від спогадів, від його тіні, що переслідує навіть тут, за тисячі кілометрів.  

Вуличка завертає, і ліхтарі стають рідшими, кидаючи тьмяні плями світла на мокрий асфальт. Серце калатає швидше, і раптом помічаю силует попереду – чоловік у темному пальті, високий, із широкими плечима. Його хода, його постава – щось до болю знайоме. 

Надто знайоме…

Дядько?

Ненависний образ досі викликає дрож. Особливо тут, в Лондоні, йоги поява (чи все ж здалося?) змушує застигнути, як колібрі перед пащею удава. 

Серце зупиняється, і страх, ірраціональний, але гострий, пронизує, як ніж. Це не може бути він. Не тут, не в Лондоні. Але ноги завмирають, і я не можу змусити себе йти далі. Темрява здається живою, наче ховає щось загрозливе, і я розумію, що не дійду до квартири сама.  

Розвертаюся і біжу назад до корпусу, де світло й тепло здаються єдиним безпечним місцем. Олексій усе ще там, сидить на лавці в холі, гортаючи телефон. Коли чує мої кроки, відривається від телефону і одразу встає, його обличчя спалахує радістю, змішаною з турботою.  

– Діано? Що сталося? – питає він, і голос звучить так, ніби він готовий бігти за мною хоч на край світу.  

– Проведи мене, будь ласка, – шепочу, і голос тремтить, хоч соромно визнавати страх. – Я… я просто не хочу йти сама.  

Він киває, не ставлячи питань, і ми виходимо разом. Дощ посилюється, але його присутність, його спокійна хода поруч заспокоюють. Він говорить про лекцію, про те, як лектор хвалив мою роботу, і жартує про те, як сам ледь не заснув на останній годині. Сміюся тихо, і це відчуття – легке, майже чуже, бо сміх давно не відвідував мене. Дорога до квартири минає швидко, і я не помічаю, як ми опиняємося біля моїх дверей.  

– Дякую, Льош, – кажу, і голос звучить щиро, хоч туга за Ігорем усе ще стискає серце. – Ти завжди виручаєш, і мені вже незручно.  

Він усміхається, і його очі блищать під світлом ліхтаря.  

– Для цього й існують друзі, – відповідає він, і в його голосі немає ні тіні образи чи очікування. – Добраніч, Ді.  

Він іде, і я зачиняю двері, відчуваючи, як тиша маленької квартирки накриває, як ковдра. Скидаю рюкзак, умиваю обличчя, але думки повертаються до того силуету на вулиці. Це не був дядько, знаю. Просто страх, просто уява, що шукає знайомі риси в кожному перехожому. І все ж серце калатає, ніби попереджає про щось. Згадується Ігор, його обіцянки, його відсутність, і туга, яку намагалася заглушити, повертається, гостра, як ніж.