7. Ігор

Світло в палаті ріже очі, проникаючи крізь повіки, ніби хоче вирвати мене з темряви, що тримає в полоні. Прокидаюся різко, з уривчастим подихом, ніби виринаю з глибини. Біль пронизує тіло, як блискавка, від шиї до попереку, де тріщина в хребці, про яку говорила Ельвіра, нагадує про себе щоразу, коли ворушуся. Ноги – мертвий вантаж, лежать нерухомо, як кам’яні брили, і ця думка стискає горло, вичавлюючи повітря. Згадується все: аварія, фари вантажівки, що виринули з дощу, голос Діани по телефону, її ультиматум, який я не встиг виконати. І Влад, що стояв тут учора, благаючи не говорити Ангеліні правду, його очі, повні болю, але не каяття. Гнів спалахує в грудях, змішуючись із тугою за Діаною, яка, мабуть, справедливо думає, що я її покинув. Серце калатає, ніби хоче вирватися, і кожен удар – це її ім’я, її обличчя, її сльози, які я не встиг витерти.  Не знаю, що буде далі і водночас не уявляю, як зможу (і чи зможу?) без неї… Думка, що вона – більше не моя – болить сильніше зраненого аварією тіла. 

Двері тихо скриплять, впускаючи до палати Ельвіру. Її темне волосся зібране в пучок, розкосі очі дивляться з лагідною впевненістю, але сьогодні в них є щось нове – обережність, ніби вона боїться сказати щось не те. Ця її таємничість стає зрозумілою, щойно вона затягує за собою в плату крісло колісне. Ця конструкція блищить у тьмяному світлі палати, і від одного його вигляду гнів, що тлів у мені, вибухає, як сухий, гарно підготовлений  порох.  

– Доброго ранку, пане Ігоре, – голос Ельвіри м’який, із легким акцентом, але зараз ця м’якість звучить, як насмішка. – Сьогодні вам можна вставати. Треба виїхати на подвір’я, подихати свіжим повітрям. Лікар сказав, це піде на користь.  

Завмираю, і гнів закипає, як лава, заливаючи все всередині. Вставати? Виїхати? Вона знущається? Очі звужуються, і голос виривається, хрипкий, сповнений болю і злості, що накопичувалась, доки я лежав тут, як покинута нікому не потрібна колода.  

– Вставати? – кричу, і палата здригається від мого голосу. – Ага, встати! І йти чим, руками? Ти бачиш, що зі мною? Бачиш, що я не можу навіть поворушити ногами? Який візок, яке подвір’я? Ти знущаєшся чи просто не розумієш, що я тут прикутий, як собака?  

Ельвіра здригається, ніби мої слова вдарили її. Розкосі чорні очі блищать, і я бачу, як у них з’являються сльози, але вона швидко кліпає, намагаючись їх стримати. Її губи тремтять, і на мить здається, що вона розвернеться і втече, але вона стоїть, стискаючи ручки візка так сильно, що кісточки біліють. Її обличчя, оливкове, з ніжними рисами, блідне, але вона бере себе в руки, і голос звучить тихо, але твердо.  

– Вибачте, пане Ігоре, – каже вона, і акцент робить її слова м’якшими, але в них є сила. – Я неправильно висловилася. Не вставати. Я допоможу пересісти у крісло. Ми можемо виїхати на подвір’я разом. Це важливо для вашого відновлення.  

Сором заливає, як гаряча хвиля, і гнів, що палахкотів щойно, гасне, залишаючи лише гіркоту. Її очі, вологі від сліз, дивляться з такою щирістю, що хочеться провалитися крізь землю. Вона не винна. Не винна в моїй аварії, в моїх нерухомих ногах, у брехні Ангеліни, у тому, що Діана поїхала, думаючи, що я її зрадив. А я кричу на неї, на цю молоду жінку, яка лише намагається допомогти.  

– Вибач, Ельвіро, – шепочу, і голос звучить надламано, наче тріщить, як суха гілка. – Я не мав… не мав так кричати. Просто… це все… – Слова застрягають, і я відводжу погляд до вікна. – Я не знаю, як із цим жити.  

Вона киває, і її усмішка, ледь помітна, повертається, як промінь у темряві.  

– Нічого, – каже вона тихо. – Це нічого. Я розумію. Але ми впораємося. Крок за кроком.  

Вона підкочує візок ближче, і я змушую себе кивнути, хоч кожен рух відгукується болем. Її руки, ніжні, але впевнені, і надзвичайно сильні, допомагають пересісти, і я відчуваю, як тіло протестує, як біль пронизує поперек, але її присутність чомусь заспокоює. Вона говорить щось про свіже повітря, про те, як воно допомагає очистити голову, але я ледве слухаю. Думки повертаються до Діани, до її голосу, до її ультиматуму, до того, як я не встиг приїхати. І до Ангеліни, до її брехні, до Влада, який учора стояв тут, благаючи мовчати, щоб не ранити її. Її, яка використала нас обох заради своїх планів.  

– Ельвіро, – кажу раптом, коли вона вже штовхає візок до дверей. – Мій телефон… Він цілий?  

Вона зупиняється, повертається, і її очі спалахують радістю, ніби моє питання – це перший знак, що я не здаюся.  

– Дивом не постраждав, – відповідає вона, дістаючи з кишені халата мій мобільник. – Тільки сів. Але я купила зарядний пристрій. Зараз принесу.  

Вона виходить на мить і повертається з кабелем, акуратно під’єднує телефон до розетки біля ліжка. Екран оживає, і серце стискається, коли бачу пропущені дзвінки – і жодного від Діани. Її ім’я в контактах світиться, як маяк, і пальці тремтять, коли набираю номер. Але після кількох гудків звучить холодний голос оператора: “Номер недоступний”. Повторюю ще раз, і ще, але відповідь та сама. Недоступний. Вона, мабуть, змінила номер, або просто не хоче говорити. Туга накриває, як хвиля, і біль у тілі здається дрібницею порівняно з цим.  

Ельвіра дивиться на мене, і її очі, розкосі, темні, сповнені співчуття, ніби бачать усе – мій гнів, сором, тугу. Вона кладе руку мені на плече, легенько, але це відчувається, як якір, що не дає потонути.  

– Спробуйте ще раз, після прогулянки – каже вона тихо. – Я впевнена, трубку візьмуть. Пізніше.