5. Ігор

Палата пахне антисептиком, а світло лампи, хоч і приглушене, але все одно ріже очі. Біль у тілі пульсує, наче серце, в його ритмі, здається, що болить все крім ніг.

Ельвіра щойно вийшла, залишивши після себе тиху впевненість, що шанси на відновлення є, але її слова не гасять вогню в грудях. Думки про Діану, її голос, її сльози, що бачив у снах, рвуть душу. Згадується Рудий, його суворий наказ: “Вставай і дій, Крук!” Але як діяти, коли тіло не слухається, а думки про Ангеліну, її брехню і маніпуляції, душать, як зашморг?  

Двері скриплять, і заходить Влад. Його силует темніє в дверному отворі, і від одного погляду на нього гнів спалахує, як суха трава. Його волосся скуйовджене, під очима тіні, хоча в очах – та сама самовпевненість, що завжди дратувала. Він зупиняється біля ліжка, тримаючи руки в кишенях, і дивиться, ніби оцінює, скільки я ще протягну.  

Або ж… так здається мені, злому на весь світ, стомленому, розтрощеному і морально і фізично. 

– Де Ангеліна? – питаю без передмов. 

– Ігоре, — починає він, голос низький, із удаваною турботою. – Ангеліна переживає за дитину. Каже, лікарня – не найкраще місце для вагітної. Ти ж розумієш, так?  

Його слова дратують ще більше. Розумію? Іронія душить, і губи кривляться в гіркій усмішці. Згадується їхня розмова, яку чув у його квартирі: її сміх, її слова про активи, його зізнання в любові. Вони грали мною, як розмінним пішаком, а тепер він стоїть тут, вдаючи, що турбується.  

– Розумію, – мій голос надто хрипкий, ледь чутний, але іронія в ньому гостра, і, думаю, Влад її відчуває. – Лікарня, звісно, не місце для вагітної. – Пауза, і гнів виривається назовні, хоч намагаюся стриматися. – Але активи компанії, Владе, – о, це ж прекрасне місце для вагітної, правда? Що там, ви вже перевели свою частку, доки я тут помирав?

Його обличчя міняється. Очі звужуються, губи стискаються в тонку лінію. Він не очікував, що знаю. Не очікував, що чув їхню розмову, її холодний розрахунок, її слова про те, як мене прив’язати, як використати дитину. Він робить крок назад, ніби хоче втекти, але швидко опановує себе, змушуючи посмішку повернутися.  

– Ігоре, друже, зарано поки про активи… – відповідає, наче йде по мінному полю. 

– Не зарано, – відрізаю, і біль у тілі загострюється від напруги, але я не відводжу погляду. – Я чув вас. У твоїй квартирі. Як вона планувала тримати мене на прив’язі. Як ти зізнавався їй у коханні. І як вона говорила про активи, які важливіші за все.  

Влад завмирає, і на мить здається, що він скаже щось, заперечить, але замість цього лише зітхає і відводить погляд. Його плечі опускаються, ніби він визнає поразку, але я не відчуваю перемоги. Лише огиду. І біль. 

– Ігоре, – Влад нарешті говорить, але голос тихий, майже винуватий. – Вона справді переживає. І я… я просто хотів допомогти.  

– Допомогти? – в мене виривається сміх, хрипкий і гіркий. – Ви обоє допомогли мені опинитися тут. Іди геть, Владе. 

Він стоїть ще кілька секунд, ніби шукає слова, але потім повертається і виходить, не озираючись. Двері зачиняються, і тиша повертається, важка, як свинець. Біль у ногах пульсує, але в голові лише Діана. Її обличчя, її сльози, її голос. Треба знайти її. Треба сказати правду – про Ангеліну, про Влада, про дитину, яка, можливо, навіть моя. Ельвіра казала, що шанси є. І я не здамся. Не зараз. Не коли знаю, що можу повернути її.

Щойно Влад іде, тиша в палаті починає тиснути, як бетонна плита, а біль у тілі не вщухає, пульсуючи в такт думкам, що рвуться назовні. Ноги лежать нерухомо, нагадуючи про тріщину в хребті й гематому, про які говорила Ельвіра, але це ніщо порівняно з гнівом, що кипить у грудях. Слова Влада про Ангеліну, її “переживання” і дитину досі звучать у голові, як насмішка. Її сміх у його квартирі, холодний розрахунок про активи компанії – усе це стоїть перед очима, наче кадри з кошмару. І Діана. Її голос, її ультиматум: “Або ти розбираєшся, або я їду”. Вона, мабуть, у Лондоні, думаючи, що я покинув її, а я тут, прикутий до ліжка, зруйнований через брехню Ангеліни і власну дурість.  

Двері знову скриплять, Влад повертається. Його кроки нерішучі, наче він боїться того, що скаже. Обличчя ще більше бліде, але в очах – щось нове, не самовпевненість, а… прохання. Він зупиняється біля ліжка, стискаючи руки в кулаки, і дивиться кудись повз мене, ніби не може витримати мого погляду.  

– Ігоре, – голос тихий, і підзоріло збивається, – я хочу попросити… не говори нічого Ангеліні. Їй важко. Вона переживає. За дитину, за тебе.  

Я спалахую. 

Переживає? Після того, як я чув її плани, сміх, слова про активи, які важливіші за все? Але в його очах – біль, щирий, різкий, і я раптом розумію: він її кохає. Справді кохає, не так, як я колись думав, що люблю її, а глибоко, до кісток, до втрати себе. Це видно в його стиснутих губах, у тому, як він опускає плечі, ніби несе тягар, який не може скинути. І це дратує ще більше, бо він просить мене мовчати заради неї, заради людини, яка використала нас обох.  

– Вона ж моя наречена, Владе, – слова різкі, сповнений іронії, що ріже, як лезо. – Вона має знати все. Правда? Чи ти думаєш, що її “переживання” варті того, щоб я мовчав про її брехню? 

Влад здригається, ніби мої слова вдарили його. Він дивиться на мене, і в його очах – суміш шоку й нерозуміння, наче він не впізнає людину, яка лежить перед ним. Може, він справді не впізнає. Бо я більше не той Ігор, який вірив Ангеліні, який дозволяв їй маніпулювати собою, який думав, що безплідний і винен їй своє життя. Я той, хто чув її сміх у твоїй квартирі, Владе. Той, хто знає, що вона грає нами, як пішаками.