4. Діана

Маленька зйомна квартирка в Лондоні пахне старою фарбою і трохи вологою, тут надто мало світла і тиша гнітить, але вона – мій перший крок до нового життя, яке я намагаюся побудувати. Вечір за вікном сірий, дощ барабанить по шибках, а я сиджу на вузькому ліжку, оточена коробками, які досі не розпакувала. Перший день тут я просиділа, втупившись в стіну. Мені здавалось – посиджу так ще трохи – і в лавандового кольору шпалерах з'явиться дірка від мого погляду. 

Наступного дня я вийшла в місто – і це вже був подвиг. А на третій зрозумівши, що в  мене зовсім немає підходящого одягу – пішла на шопінг. Купувала речі з ентузіазмом, однак вдома, в пустій квартирі накрило такою гіркотою, що ті нові туфлі, костюми і білизна так і залишилися нерозпакованими. 

Усе тут чуже: скрипуча підлога, тьмяна лампа над столом, вузька кухонька, де ледве повернутися. Але я вчуся дихати цим містом, вчуся не озиратися назад, не шукати його в кожному перехожому, не чекати повідомлення, яке ніколи не прийде.  

Раптом із кухні долинає дивний звук – шипіння, а потім гучний сплеск. Завмираю, прислухаючись, і розумію, що це вода. Кидаюся до кухні й бачу, як із-під раковини б’є струмінь, заливаючи підлогу. Кран зірвано, вода тече невпинно, і паніка стискає горло. Пальці тремтять, коли намагаюся закрутити вентиль, але він не піддається, лише скрипить, а вода ллється швидше. Розгублена, хапаю телефон, гортаю контакти й зупиняюся на імені Олексія. Він тут, у Лондоні, на тій самій програмі, і хоч я просила триматися подалі, зараз він єдиний, хто може допомогти, бок ому дзвонити в такому випадку – я просто не знаю. 

– Льош, – голос зривається, коли він відповідає після першого гудка. – У мене кран зірвало, вода всюди, я не знаю, що робити!  

– Уже біжу, – каже він, і в його голосі немає ні вагань, ні роздратування. – Буду за десять хвилин.  

Він прилітає швидше, ніж обіцяв, із мокрим від дощу волоссям і якоюсь сумкою з інструментами. Його джинси промокли, але він усміхається, ніби це звичайна справа – мчати через дощову вулицю, аби допомогти розгубленій мені. Поки він возиться з краном, перекриває воду і щось лагодить, я стою поруч, відчуваючи себе безпорадною. Вода перестає текти, і він витирає руки об штани, повертаючись до мене з тріумфальною усмішкою.  

– Готово, – каже він, розводячи руками. – Бачиш, я нічого не прошу взамін. Ми можемо просто дружити.  

Його слова звучать хоч і з нотками трохи гіркуватої іронії, та все ж щиро, і вперше за тиждень я відчуваю, як куточки губ тремтять, і легка усмішка пробивається крізь завісу смутку. Дивлюся на нього – на його скуйовджене волосся, на очі, що з теплом ловлять мій погляд, – і розумію, що він справді не тисне, не вимагає, не намагається заповнити собою порожнечу, яку залишив Ігор.  

– Невже дійсно нічого? – питаю, і голос звучить м’якше, ніж я очікувала, із ноткою жарту, якої не чула в собі з того дня, як покинула Київський вокзал.  

Олексій сміється, його сміх теплий, як сонце, якого бракує цьому місту.  

– Ну, гаразд, не геть, – каже він, вдаючи серйозність. – Хочу кави.  

Посміхаюся ширше, і це відчуття – майже чуже, ніби я розучилася сміятись ,а зараз намагаюсь знову навчитись. Йду до кухні, ставлю чайник, дістаю банку з кавою. Поки вода закипає, ми розмовляємо – про Лондон, про заняття, про те, як він загубився в метро першого дня. Його жарти легкі, ненав’язливі, і я ловлю себе на думці, що він не такий вже й поганий. Може, дружба з ним – це те, що допоможе мені триматися, поки я вчуся жити без Ігоря.  

Олексій допиває каву, дякує і йде, обіцяючи зателефонувати завтра. Двері зачиняються, і тиша повертається, важка, як дощ за вікном. Я прибираю чашки й помічаю на столі фотографію, що випала з однієї з коробок. 

Це фото Ігоря, яке я збарал з його квартири…

Серце стискається, і туга, яку я намагалася заглушити, накриває, як хвиля. Очі печуть, але сльози не йдуть. Натомість відчуваю, як все в мені тремтить від болю, від спогадів про Ігоря – про його голос, руки і дотики, і  обіцянку, яку він не виконав.  

Стискаю фотографію в руці, і на мить хочеться зателефонувати йому, запитати, чому він не прийшов, чому залишив мене. Але я кладу фотографію назад у коробку і зачиняю її. Лондон – це мій шанс. І я не дозволю минулому знову зруйнувати мене.