3. Ігор

Лікар виходить із палати, його кроки відлунюють у коридорі, залишаючи за собою тишу, наповнену пищанням апаратів і запахом антисептику. Біль пульсує в кожній клітинці тіла, але ноги – ось що найгірше. Вони лежать, як чужі, мертво нерухомі, і це відчуття стискає горло, ніби зашморг. Думки про Діану, її голос, її очі, що кричали про біль, змішуються з образом Рудого, який у сні наказав діяти. Але як діяти, коли тіло не слухається? Коли світ, який я знав, розсипався, а я залишився в цій білій клітці, сам із собою і своєю провиною?  

Двері тихо скриплять, і заходить жінка, яку я побачив, коли прокинувся. Роздивляюсь її тепер краще, очі вже не так печуть. Вона молода, мабуть, трохи за двадцять, із темним волоссям, зібраним у тугий пучок, і трохи розкосими очима, які здаються теплими, майже лагідними, коли вона дивиться на мене. Її шкіра має легкий оливковий відтінок, і рухи плавні, як у людини, яка звикла піклуватися про інших. Вона говорить із легким акцентом, м’яким, але помітним.  

– З пробудженням пане Ігоре, – каже, трішки розтягуючи слова, її голос тихий, але чіткий, із тими округлими інтонаціями, що видають її іноземне походження. – Я доглядати за вами. Слідкувати за процедурами, допомагати з усім, що потрібно.  

Вона ставить на столик поруч із ліжком склянку води і якусь коробочку з ліками, її рухи акуратні, майже беззвучні. Я дивлюся на неї, але бачу лише Діану – її обличчя, яке снилося мені в комі, її сльози, які я не встиг витерти. Моя доглядальниця (боже, як це звучить!) говорить щось ще, але слова долітають, як крізь туман. Я дізнаюся від неї, що її найняла Ангеліна. Ангеліна, яка жодного разу не прийшла до лікарні, не подзвонила, не залишила жодного повідомлення. Її ім’я викликає в мені хвилю гніву, змішаного з огидою. Вона найняла доглядальницю, але сама не з’явилася. Після всієї її брехні, після її слів про дитину, після її планів із Владом.  

Голос тремтить, коли я нарешті говорю, і він звучить глухо, як із-під землі.  

– Як тебе звати? – не надто ввічливо і відразу на “ти”... Сам не знаю чому. Я злий, і потребую виплеснути свою образу на когось. 

– Еля… Ель-ві-ра, – знову розтягує слова. – Я з Молдавії. – додає. Що ж, це пояснює і акцент і родзинку в зовнішності. 

– Питати в тебе про мій стан немає сенсу? – кажу, відводячи погляд до вікна, де дощ малює сірі смуги на склі. 

Еля зупиняється, її руки завмирають над коробочкою з ліками. Вона повертає голову, і її розкосі очі, темні, як осіннє листя, дивляться прямо на мене. У них немає жалю, лише спокійна впевненість, яка чомусь дратує.  

– Завжди має сенс, Ігоре, – каже вона, і її голос лагідний, але твердий. –  Завжди є сенс знати. І боротися. Ви прокинулися. Це вже щось. – бідолашна трактує моє питання по-своєму, а я мав на увазі, що вона не надто компетентна. Мені стає соромно… 

Вона усміхається, ледь помітно, і ця усмішка, тепла, як промінь у холодній палаті, змушує мене відчути ще більший укол провини. Вона права, але я не хочу цього чути. Не хочу чути нічого, крім голосу Діани, її слів, які я так і не почув, бо не встиг приїхати. Біль у тілі наростає, але він ніщо порівняно з болем у душі. Ноги не рухаються, Ангеліна зрадила, Діана, мабуть, у Лондоні, думаючи, що я покинув її. Але я пам’ятаю Рудого. Його наказ. “Вставай і дій”. І я знаю, що не можу здатися. Не зараз. Не коли вона десь там, а я ще можу її знайти.

– Ви сказали, питати про стан немає сенсу, – говорить Ельвіра, і її голос із легким молдавським акцентом звучить м’яко, але наполегливо. – Але я можу розповісти. 

Вона кладе коробочку з ліками на столик і сідає на стілець поруч, її руки спокійно лежать на колінах. Я відводжу погляд до стелі, не бажаючи слухати. Що вона може сказати? Що я залишуся прикутим до цього ліжка? Що ніколи не побачу Діану, не впаду перед нею на коліна, не скажу, що кохаю її, що зрозумів усе про брехню Ангеліни? Але Ельвіра не здається. Її голос, хоч і тихий, пробивається крізь мої думки, як промінь крізь туман.  

– У вас компресійна травма поперекового відділу хребта, – починає вона, і її слова, сповнені медичних термінів, звучать упевнено, ніби вона повторювала їх десятки разів. Я здивовано піднімаюсь на руках, втуплюючись в неї. – Є тріщина в третьому поперековому хребці, а також субдуральна гематома, яка тисне на нервові закінчення. Але хребет не зламаний. Немає розриву спинного мозку. Це означає, що шанси на відновлення є, хоч лікарі поки не можуть сказати чи великі. Потрібна реабілітація, фізіотерапія, можливо, операція, якщо гематома не роз… розсмоктатись. Але ви можете встати на ноги.  

Вона зупиняється, і я відчуваю, як її погляд падає на мене. Шанси. Це слово звучить, як насмішка. 

– Шанси, – бурмочу, і голос хрипкий, ледь чутний. – Які шанси, якщо я не можу навіть поворушити ногами?  

Ельвіра нахиляється ближче, і її розкосі очі, темні, як нічне небо, дивляться прямо в душу. Її обличчя спокійне, але в ньому є сила, яка змушує слухати.  

– Шанс є завжди, – каже вона вперто, і її акцент робить слова м’якими, але вагомими. – Ви прокинулися після коми. Ви живі. І я бачила людей, які вставали після гіршого. Ви не слабак, пане Ігоре. Я це бачу.  

Вона встає, поправляє склянку з водою на столику і йде до дверей, але її слова залишаються, врізаються в голову, як цвяхи. Я хочу сказати їй, що вона помиляється, що я не той, за кого вона мене вважає, що я зруйнував усе, що мав. Але я мовчу, бо в глибині душі знаю, що вона права. Є шанси. Є надія. І я не можу здатися. Не коли образ Діани, її заплакані очі, її голос переслідують мене навіть тут. Я закриваю очі, і біль у тілі змішується з болем у серці. Я встану. Я знайду її. І я скажу їй правду, хоч би що це коштувало.