2. Ігор

Темрява. Глибока, густа, як смола, що обіймає з усіх боків. У ній – Діана. Її обличчя, бліде, з заплаканими очима, миготить перед очима, як кадри старого фільму. Вона кличе, шепоче моє ім’я, але голос тане, ніби його забирає в мене вітер. Хочеться бігти за нею, схопити за руку, сказати, що кохаю, що все зрозумів, що більше не втечу. Але ноги не слухаються, тіло важке, як камінь, і темрява затягує глибше.

Мої хворі сни змінюються, як розмиті картини: Ангеліна, її холодний сміх, Влад, його слова про любов, машина, що мчить крізь дощ, і раптовий спалах фар вантажівки. А потім – голос. Гучний, хрипкий, знайомий, як постріл у тиші.  

– Крук, досить, матері твоїй, лежати! Рудий – стоїть переді мною, його борода відбиваєю світло в тьмяному запиленому приміщенні, очі палають гнівом і силою. Бойовий побратим, який колись врятував моє нещасне життя, витягнувши з-під обстрілу. Його груди все ще носять шрами, але він стоїть, як скеля, і голос ріже темряву. – Тобі ще не час! Я врятував тебе тоді, а ти тепер мусиш врятувати мою доньку! Вставай і дій, хоч би що сталося! Ти не слабак, Крук!  

Він хапає за плечі, трясе так, що відчуваю, як кістки тріщать, і я хочу крикнути, але горло стискає. Його очі, зелені, як ліс перед боєм, свердлять наскрізь, і в них – наказ, якого не ослухатися.  

Його очі такі ж зелені, як у Діани. Тому від цього нестерпно боляче і тілу, і душі. 

Світло різко б’є в очі, і біль пронизує все тіло, ніби тисячі голок одночасно встромляють в шкіру. Повіки тремтять, відкриваються повільно, і світ навколо розмитий, як у тумані. Очі відразу починають пекти, наче в них залили кислоту. Запах антисептику, тихе пищання апаратів, білі стіни. Лікарня. Тіло – суцільний біль, кожен подих рве груди, кожен рух відгукується агонією. Не болять тільки ноги. І це лякає. Пробую підвестися – і розумію, що ноги не слухаються. Вони лежать, важкі, як колоди, і паніка стискає горло, але я зціплюю зуби.

– О боже! – лунає поряд і тільки тепер я розумію, що не сам тут.   

Поруч – молода незнайома жінка з трохи розкосими темними очима. Її обличчя спокійне, але очі повні подиву і… страху? Вона щось говорить, але слова доходять, як крізь воду.  

– Ви прокинулися, – каже вона м’яко з ледь вдовимим акцентом. – Не рухайтеся, будь ласка. Я покличу лікаря.  

Вона виходить, а я залишаюся сам, у полоні болю і думок, що рвуться назовні. Скільки я тут? Що з ногами? Що зі мною? – панічно намагаюсь зрозуміти, люто злюсь на жінку, що втекла. Так би може, хоча б вона щось розповіла. 

Згадую Ангеліну, її слова в квартирі Влада, сміх, її план використати мене заради активів. Згадую вантажівку, фари, що виринули з темряви, і розумію, що ледь не втратив усе. 

Хоча, може таки й втратив. 

Рудий у сні був правий. Я не слабак і не можу лежати тут, коли Діана десь там, думає, що я її покинув. Вона – єдина, кого кохаю, єдина, заради кого варто жити. І я знаю, що дитина Ангеліни, можливо, моя, але це не змінить того, що моє серце належить Діані. Я мушу знайти її. Мушу сказати правду – про Ангеліну, про її брехню, про те, що готовий боротися за нас, хоч би що сталося.  

Але кляті ноги! 

Болить все, крім них, чорт забирай! 

А вони мало того, що не рухаються зовсім, то ще й  наче налились тоннами свинцю і каменюками лежать на болюче білому для очей простирадлі. 

Ще одна спроба поворушити ногами – і біль в спині пронизує, як блискавка, але вони все так само не слухаються. Паніка наростає, але я змушую себе дихати. Доглядальниця повертається з лікарем, і той щось говорить про травму, про відновлення, але я не чую, не розумію слів. У голові лише Діана. Її очі, її голос, біль, який я їй завдав. Я мушу встати. Мушу діяти. Рудий сказав: “Врятуй мою доньку”. І я врятую. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

– Ігорю, ви потрапили у аварію. Тиждень в комі. Шансів було навіть не 60 на 40. Але ви прокинулись і це вже диво. – голос лікаря надто співчутливий, і це дратує мене. 

– Що з ногами? – питаю різко. 

– Потрібен час на відновлення, щоб ми могли краще… – продовжує він, ігноруючи моє питання. 

– Що. З. Моїми. Ногами?! – люто карбую кожне слово, намагаючись бодай підтягнутись на руках, привстати. 

– Ваші ноги… поки паралізовані. Вибачте… – глухо відповідає лікар…