1 Діана

Лондон зустрічає сірим небом і дрібним дощем, який ледь торкається мого обличчя, але проникає під шкіру, холодний і невблаганний. Вулички Кемдена тісні, заповнені гомоном людей, запахом кави з маленьких кав’ярень і музикою вуличних артистів. Я йду, стискаючи ремінець своєї сумки, і намагаюся вдихнути це місто, його ритм, його життя, сподіваючись, що воно заповнить порожнечу в моїх грудях. Тиждень тому я залишила Україну, залишила Ігоря, залишила своє розбите серце, і тепер я тут, у Лондоні, намагаюся почати все з нуля. Але кожен крок, кожен звук, кожен запах нагадує мені про нього.  

Я зупиняюся біля прилавку з книгами, де старий чоловік із сивою бородою розкладає пожовклі видання. Вдаю, що розглядаю обкладинки, але мої очі ковзають по натовпу, шукаючи щось – чи когось. Я знаю, що це безглуздо. Ігор не тут. Він залишився там, у місті, де я чекала його до останньої хвилини, до дев’ятої ранку, коли моє серце остаточно здалося. Але я не можу позбутися відчуття, що він десь поруч, що його тінь ховається за рогом, у відображенні вітрин, у силуетах перехожих.  

Я йду далі, завертаю на вузьку вуличку, де пахне свіжим хлібом і мокрим асфальтом. Мої думки нагадують зграйку сполоханий птахів.

Згадую Олексія, його повідомлення, яке він надіслав після мого: “Я їду. Дякую, Діано”. Він буде тут, у Лондоні, на тій самій програмі, але я попросила його триматися подалі. Не тому, що я не вдячна за його підтримку, а тому, що не можу дивитися в його очі, знаючи, що моє серце все ще належить іншому. Я згадую Наталію Іванівну, її твердий голос, коли вона сказала, що я мушу скористатися цим шансом. І я тут. Але чому я відчуваю, ніби залишила себе там, біля дверей, які так і не відчинилися?  

Раптом я завмираю. У натовпі, попереду, знайомий силует – широкі плечі, темне волосся, різкий профіль. Моє серце зупиняється, і я відчуваю, як повітря виходить із легень, наче з пробитої кульки.

Ігор?

Я знаю, що це неможливо, але мої ноги самі несуть мене вперед, крізь натовп, крізь дощ, крізь гомін. Я не можу зупинитися, не можу думати.  

– Ігоре! – кричу, і мій голос ледь пробивається крізь шум вулиці.  

Чоловік зупиняється і повертається. Його обличчя – абсолюдтно чуже. Просто трішки схожі риси, і чужі очі, що дивляться на мене з подивом, м’який, але спантеличений голос.   

– Sorry, I didn’t understand you, miss?  (Вибачте, я не зрозумів вас, місс).

Я завмираю, відчуваючи, як усе в мені стискається. Мої щоки горять, і я відводжу погляд, бурмочу:  

– Sorry.  

Він киває, усміхається ввічливо і йде далі, а я стою посеред вулиці, відчуваючи, як дощ заливає обличчя, змішуючись із сльозами, які я не можу стримати.

Я думала, що залишила його там.

Думала, що зможу почати нове життя, що Лондон залікує мої рани. Але він усюди. У кожному перехожому, у кожному повороті вулиці, у кожному ударі мого серця. Я стискаю ремінець сумки так сильно, що пальці болять, і змушую себе йти далі, хоча кожен крок здається марним, без сенсу і без мети.  

Сідаю на лавку біля каналу, де вода відображає сіре небо, і дістаю телефон. Екран порожній – жодного повідомлення, жодного дзвінка. Я не писала Ігорю після того, як поїхала. І не відповіла б на його повідомлення, якби вони взагалі були. Я не знаю, де він, що він робить, чи розібрався він зі своїми “тарганами”.

І я не хочу цього знати. Але чому тоді моє серце кричить, що я зробила помилку? Чому я досі сподіваюся, що він напише, що приїде, що скаже те одне слово, яке я так чекала?  

Ховаю телефон у кишеню і встаю. Я мушу рухатися вперед. Мушу вчитися жити без нього, без його тіні, яка переслідує мене навіть тут, за тисячі кілометрів від нього. Лондон – це мій шанс, моя нова сторінка, і я не дозволю собі втопитися в минулому. Але коли я йду далі, мої очі знову шукають його в натовпі, і я ненавиджу себе за це. За те, що люблю його. За те, що не можу відпустити…