Таємничий хлопець

Тихий шум вечірнього моря ніжно пестить берег, проводжаючи останні промені сонця. Вони ще мить тому переливались червоно-золотими кольорами, відбивались на  хвилі, але тепер беззвучно тануть у пітьмі, що владно огортає не лише бурхливу воду, а й душу юнака, який самотньо сидить на теплому піску. Повітря насичене солоністю океану, а легкий бриз ворушить пасма його волосся.

Темний силует у сутінках видає себе лише тремтінням плечей. Плач, ледь чутний, та все ж достатній, щоб зруйнувати вечірню ідилію. Його очі опущені вниз – туди, де на шкірі розквітають синці: глибокі бордові плями, що поволі змінюють відтінки на зелено-жовті. Вони вже не просто рани – вони стали клеймом, що випалилося не лише на тілі, а й у душі. Незліченні порізи на зап’ястях – сліди від тих ночей, коли він думав, що все закінчиться, коли біль нарешті вгамує бурю всередині. Але щоразу щось невидиме стримувало його на межі, змушуючи знову і знову повертатися до тієї ж рутини.

Він підводиться. Його погляд спрямований на чорну гладь океану, що обіймає ніч. Нехай вода забере все – кожен день, кожен спогад, кожну муку. Нехай глибини поглинуть його, як поглинають сонячне світло, що ще недавно мерехтіло на хвилях.

Він робить крок уперед. Потім ще один. Прохолодна вода огортає кісточки ніг, піднімається вище, здавлює груди. Він не зупиняється. Вода приймає його у свої обійми, хвилясті водорості торкаються шкіри, немов закликають іти далі. Коли вода доходить до підборіддя, він робить останній вдих – і зникає під поверхнею.

Під водою все здається іншим. Тиша обволікає свідомість, і він бачить, як над ним ще тремтять яскраві відблиски сонця, що пробиваються крізь товщу води. Але з кожною секундою тіло стає важчим, а світло вище і вище, поки не зникає зовсім, поступаючись місцем густій темряві.

Та раптом – теплий, але водночас прохідний для людського тіла дотик.

Долоні, міцні й ніжні водночас, хапають його ззаду, тиснуть до себе.  Тіло, втративши волю, віддається цим рукам, що несуть його вгору Свідомість ледь жевріє, але одна думка прорізається крізь морок: "Хто?"

— Ти що, дурний? Навіщо?..

Неземний, прекрасний, глибокий, мов сама безодня голос звучить прямо в його голові, заполоняючи думки собою. Його звуки пронизують тіло до кісток, викликаючи холодний страх. Але страху вже нема чому тримати його тут – нитки життя розриваються одна за одною.

🌊🌊🌊

Холодні бризки знову торкаються шкіри. Голова пульсує від болю, тіло зламане від незручної пози. Він приходить до тями, відчуваючи під собою тверду, мокру поверхню – скелястий берег. Одна його рука сповзає донизу, ледь не зрізавшись об гострий край каменя. Якщо він зробить необережний рух – знову впаде у смертельні обійми води.

Спогади вихором проносяться в голові. Те, що сталося перед тим, як він знепритомнів. Теплі, сильні руки, що тримали його. Чоловіче тіло, холодне, але живе. І голос… той голос…

Він сіпається, хапаючи повітря. Його рани, раніше відкриті й болючі, тепер щільно перев’язані. Але чим? Він придивляється. Водорості. Неможливо. Вони обмотані так ювелірно, так точно, що людська рука навряд чи могла зробити це без інструментів.

Це нереально. Все, що сталося, — нереально.

Але щось внизу, у глибинах океану, змушує його серце завмерти.

Коли він підіймає голову, то бачить – під водою ховається силует. Спочатку – лише очі. Глибокі, сині, що відбивають світло місяця. А потім – голову з волоссям кольору хвиль. І… блакитний, ледь мерехтливий хвіст, що на мить виринає з води перед тим, як зникнути.

Серце юнака калатає в грудях.

Русалок не існує. Правда?

Це ж… міф?

---

Доброго дня ( або ж вечора). Хочу запросити вас в свій телеграм канал ffmyhome де ви зможете дізнатись про нові роботи завчасно та деякі частинки процесу. Буду рада чекати вас там:). Дякую за увагу<3