Подарунок

Ця міні-поїздка була неймовірна. Не пригадую за все життя, щоб я так вільно і невимушено спілкувалася з хлопцем...з чоловіком. До самого кінця я боялася, що він вирішить обмінятися cоціальними мережами. Я так цього не хотіла. Слава Богу, цього і не сталося. Звичайно, це стало приводом думати, що я йому все-таки не сподобалася так, як він мені, раз він не попросив мої контакти. Але з іншого боку - не всі люди просять інстаграм чи телеграм після короткого знайомства. Я була рада більше, ніж засмучена. Для мене соцмережі - це пастка, яка робить бар'єр між спілкуванням, адже ми завжди прикидаємося, спілкуючись в них. В житті ти можеш просто легко усміхнутися на деякі питання, а чи зробиш ти це в повідомленні? Смайлики? Я вас прошу. Або ти можеш проігнорувати незручні питання, тим самим ти даєш людині знати, що не хочеш розмовляти на такого роду теми. А в соцмережі як заігноруєш - будуть вважати грубою. Або вони сприймуть це, як знак, що ти взагалі не хочеш з ними спілкуватися, а не лише на певні теми. Коротше, для мене це виглядає так. Можливо для інших людей соцмережі - це класно і зручно, а я в минулому погубила з їх допомогою свою дружбу.

Але все одно, я в серці гріла надію, що ми ще раз побачимося. Тільки не давали спокою думки, що я собі все просто намріяла і слід зняти рожеві окуляри. Можливо, я не є головною героїнею, а просто прохожою, котру рятує головний герой, щоб поповнити список добрих справ. Навіть не знаю...

Відкидаючи думки, я пішла працювати над новою обкладинкою. На цей раз це був фанфік на "Сутінки". Мене вражає, що пройшло так багато часу, а "Сутінки" ще досі не застаріли, так сказати. Як я відношуся до цієї саги? Та так, ніяк. Я не фанат і не хейтер. Але люблю сміятися з відео про "Сутінки", які доволі часто трапляються в стрічці мого інстаграму. Обкладинку було робити не так важко, як я була дуже втомлена після сьогоднішніх пригод.

Перервалася на вечерю. Всі були в зборі: я, мама і тато. Відносини з батьками в мене були хороші, вони мене дуже любили, хоч інколи перенаправлювали свою любов не в те русло. Бо часто батьки роблять так, як вважать добре для тебе, а чи насправді це добре для тебе - їх не дуже колише. Так в мене вийшло зі спеціальністю. Але зрозумівши, як погано на мене вплинуло навчання, вони підтримують мене у виборі працювати в майбутньому не за професією. За це я їм вдячна. Хоча все одно є образа на те, що вони колись мене змусили вступити на спеціальність, яку я не те, що не любила, я не мала і блідого поняття про неї. Мені здається, це ніколи не зникне. Адже вони не з самого початку мене зрозуміли, а точно сказати - вони відмовлялися мене зрозуміти. Говорили, що для всіх перший курс йде важко, щоб я перестала нити. До них дійшло, коли в мене на постійній основі починала ні з того, ні з сього йти кров з носа. Якби вони постаралися хоч трошки звернути увагу на мої проблеми з самого старту, я б вже змінила спеціальність. А на третьому курсі вже пізно. Ось так і живу. Здавалося б, що це за проблеми - дурниці. Але це мої проблеми, я їх переживаю і вони такими не здаються. Багато людей спішать засудити, навіть не послухавши всю історію. Хоча, навіть коли слухають - мало що змінюється. Адже в кожного свої проблеми, свої страждання, тому це нормально коли люди не розуміють - вони не те, що не хочуть, вони просто на це не здатні. Але батьків і дітей це все одно не стосується. Хто як не батьки повинні розуміти своїх дітей і робити краще саме для них, а не для себе.

Не дивлячись на мої болючі роздуми, вечеря була дуже смачною. Ми обмінялися з батьками новинами, які відбуваються в нашому житті. Тобто, я майже нічого не говорила, бо літо надворі, робота віддалена, якщо роботою це взагалі назвеш, поки гуляти нікуди не ходила, тому нічого цікавого не трапилося. Зате батькам завжди є що розказати про свою роботу. Мама працює кухарем в доволі таки гарному ресторані, а батько ремонтує автомобілі. У нього це дуже добре виходить. Давно я вважала, що будь-який чоловік може поремонтувати будь-що. Але поживши трошки, зрозуміла, що не всі таке вміють. Бо в деяких руки ростуть з того ж місця, що й ноги. 

Взагалі, мене дуже тішить те, як побудована моя сім'я. В нас нема голови - і тато, і мама на рівні. Ми завжди разом прибираємо, куховаримо, ходимо за покупками. З вуст батька ніколи не летіли слова по типу "це бабське діло" чи щось таке. Він поважає маму, як і вона його, тому вони завжди один одному допомагають. В такі моменти я розумію, як мені пощастило з сім'єю. Адже я багато наслухалась від знайомих про їхній "тип" сім'ї: жінка все тягне на собі - і працює, і робить роботу по дому, а чоловік тільки що вміє, так це розкидувати вонючі шкарпетки по дому і вимагати, щоб вечеря стояла на столі перш, ніж він вивалиться зі свого ліжка і захоче набити живіт. Мене лякають такі сім'ї і мені щиро шкода таких жінок. 

Повечерявши, я пішла спати, бо вже не мала сил дороблювати обкладинку. Але це не біда, в мене був цілий завтрашній день, щоб її довершити. А засинала я з думками про те, що через два дні, можливо, я зустріну Іллю.

Наступний день минув в роздумах і переживаннях. Я трохи боялася, що аналізи будуть не зовсім втішними і знову прийдеться пити якісь пігулки. Ще останнім часом мене брав страх того, що з носа різко почне йти кров. Таке стається доволі часто, якщо я працюю і вчусь забагато, а сплю замало. Батькам я не розповідаю. Так, це незріло з мого боку, але я не хочу додавати їм більше клопот. Але все одно настане день, коли вони про це дізнаються - наприклад, коли кров почне йти з носа при них. Але давайте не думати про це. 

Наступного дня я встала також рано. Не могла довго спати. Ну як вам сказати, для мене 9 година ранку - рано, бо пари в університеті були здебільшого після обіду, тому я звикла засинати пізно і прокидатися відповідно теж пізно. В цей день я вирішила все взяти в свої руки і не чекати якихось знаків від долі, а сама цю долю створити. Треба ж якось подякувати Іллі за те, що він тоді мене врятував? Треба.