Саме він

Трясця! Ну де ж моя голова?! Вийшла на зупинку скоріше...це все він винен! Зачарував за секунду.

Але якщо серйозно, мені тааак хочеться відчути, що таке любов. За всі свої двадцять років я ні разу не закохувалася до безтями. Була симпатія, але це не рахується. Дивно те, що мені завжди хтось подобався, але з настанням студентських часів таке взагалі зникло. Мені аж самій дивно: як за три роки ніхто так і не встиг сподобатися? Університет насправді багато чого забрав, навіть те, чого не було. Пропав смак до життя. 

Інколи мені так хочеться поринути в чиїсь сильні обійми, відчути себе в безпеці. І як би це не звучало, хочеться чоловічої підтримки, впевненості в тому, що за тебе є кому заступитися. Правда, часом я задумовуюся, чи справді я хочу відносин, чи це лише якась заздрість до однолітків? Як дитина в садочку: всі мають ляльку і я хочу. Чи мені просто банально не вистачає друзів? Дружба - це для мене болюча тема. У мене є друзі, але я б їх радше назвала приятелями. Спілкуюся з багатьма, але близько не підпускаю. В минулому мала подругу, яка, як я думала, буде зі мною до кінця, ми будемо дружити до старості, я буду хресною її дітей, а вона моїх. Це була перша моя "справжня" дружба, я боялася втратити її, думала, що більше нікого не знайду. Через це багато мовчала, часто закривала очі на те, що не подобалося, прикидалася, можна сказати. Завжди треба було брати ініціативу на себе, щось витягувати з людини. В один момент я зрозуміла, що не хочу до кінця стоптатися від ніг, що витиралися об мене. І просто вирішила розірвати зв'язки: менше писала, не проявляла ініціативи, була пасивною. Так воно все і минулося. Біль не проходив цілий рік, але зараз вже все добре, я не відчуваю образи і розумію, що не лише моя колишня подруга вся така погана, а і я теж винна - треба було відразу говорити щиро, не вдавати, що все і так гаразд. Тому зараз з дружбою все складно, бо я так і не навчилася повністю відкривати себе людям, а ще мені страшно. Страшно образити, або не отримати віддачі чи порозуміння.

І якщо в дружбі все так важко, що тоді можна говорити про любов?

Що ж, повертаємося в реальність. В реальність, де я голодна і чекаю наступного трамваю, щоб вже нарешті доїхати до цієї лікарні. Перед здачею аналізів не можна їстоньки, тому в моєму животі такі зараз симфонії, що будь-який оркестр позаздрив би. Здається, ніби по більшості в моєму оркестрі грають контрабаси.

Успішно доїхала до клініки. Вона була мені знайома, адже я не вперше туди ходила. Завжди ходжу сюди здавати аналізи. Завжди все добре, сподіваюся, що і зараз так буде. Тут чисто і біло, всі привітні, клініка ж приватна. Всі ми знаємо, що в державних лікарнях такого б не було.

Кров я здала успішно, майже безболісно. Після здачі крові я завжди відчуваю легеньку слабкість, але на цей раз вона була геть не легенька, кілька раз здалося, що мене зараз вирве. Але звичайно, на питання медсестрички "чи все добре?" я відповіла "так, звичайно, мене нічого не турбує". От дура. Коли зачинила за собою двері, відразу почула якийсь галас, медсестра, що була на пості, різко кудись побігла, було чутно, що хтось сварився, а звук ніби поринав з гінекології. Що там було, нам не знати, але й не дуже то й цікаво, особливо, якщо це пов'язано з гінекологією. Жарти жартами, а в голові так добряче крутиться, їй Богу, зараз зірочки почну бачити. А далі все, як в тумані, тільки краєм ока встигла побачити, що хтось спускається з другого поверху. Ну хоч це добре, значить не помру.

Знову прокидаюся від різкого запаху спирту. Навколо нічого не змінилося, я все в тій же лікарні, в тому ж коридорі, хіба що вже на лавочці, а не на підлозі. Від моменту непритомності пройшло ніби кілька десятків секунд. 

— Тільки, будь ласка, не телефонуйте мамі, — завила я — ой, про що я...— за секунду зрозуміла, що буркнула дурницю і ще через секунду зрозуміла, кому я буркнула цю дурницю. Це був він. Саме він. Той незнайомець з трамваю.

— Можеш не хвилюватися, це слабкість після здачі крові, ну і в тебе згальне знесилення, — лагідно він промовив і перевів погляд на мій телефон, який дзеленчав, а на екрані виділося "мама" — Тебе, напевно, вже чекають вдома.

— А, ой... — Боооже, ще би -бе- і -ме- сказала, ціни б мені не було — А що зі мною ста...а так, знепритомніла...дуже дякую — подумала секунду, як до нього звернутися: на "ти" чи на "ви". Він до мене тикає, бо я соплячка...хоча зблизька він здається молодшим, ніж я думала, може на роки 24, це приблизно мої роки. Може і мені на "ти", не старий же пердун. Хоча..він же лікар. Треба якусь повагу мати — дякую тоб.. вам! 

Він ще дужче усміхнувся, був таким милим, як сонце.

— Давай я тебе відвезу додому, не вистачає ще, щоб ти в трамваї впала. — Я б могла відговоритися, будувати з себе якусь "недотрогу", але я справді почувалася зле, не проти б посидіти в машині. А від думки, що трамвай може бути переповненим і прийдеться їхати стоячи, мені стало ще більш зле. Але тут в мене виникло питання...

— Але ж ви зранку на трамваї їхали, а зараз..

— Якраз збираюся забрати автомобіль з ремонту. Почекай хвилин десять. Я швидко. 

У відповідь я тільки спокійно усміхнулася. Повернувся він навіть скоріше, ніж пообіцяв, на автомобілі, марку якого, очевидно, я не знала. Я не цікавлюся таким. Та і чесно, мені байдуже, на яких авто їздять хлопці. Хоч на жигулях! Головне, що на них можна їхати.

Він повів мене за руку і відкрив передні двері - все, як розповідають в казках. 

— Тобі на яку вулицю? 

— На Симоненка — відповіла я.

— О, я живу трохи далі — мило він відповів. — Вибач за можливо нетактовне запитання, але що тебе привело в нашу клініку? — він трохи повернув свою голову в мій бік, його очі сяяли, як два маленькі сонцята. — Але для початку скажи, як тебе звати?

— Забула представитися, — трохи зніяковіла я — мене звати Іванка, а вас як?

— Давай на "ти", я ж все-таки не дуже старий, — усміхнувся він — Ілля Іванович. — і ми обоє засміялися.