Кінець

Він був трохи вище за мене, але коли загортав у свої обійми, я відчувала себе маленькою дівчинкою, захищеною від всього світу. Було так тепло і затишно. Обличчя було розмите, але виднілися усмішка..щира усмішка. Це відчуття не передати. Коли ти відчуваєш комфорт, тепло, захищеність і головне - довіру. Відчуваєш, що це твоя людина.

Чи це називається справжнім коханням? Напевно...Бо я його ніколи не мала.

Тоді це ПЕРШЕ справжнє кохання? Страшно. Але так добре!

Він бере мене за руку, кладе її на свої груди і далі...

... я прокидаюся. А це черговий сон. 

—Боже! — крикнула я —Ні, ні, ні — паніка вривалася в мою зону комфорту. Хоча, коли в останнє я почувалася комфортно? Не пригадаю. 

Сьогодні був останній іспит, а я прокинулася після будильника, який перервав мій годинний сон, тобто, перерву між повторенням і вивченням питань. Яке ж це пекло! Хай би дідько забрав всіх тварин, причетних до мук студентів моєї групи, потоку, всього факультету!!!

Обличчя ще було вологе після чергової істерики. Та що поробити. Мої сльози мало кого гребуть. Ще трошки, останній день, останній ривок. Хотілося б сказати собі "досить" і перестати мучити себе, перестати повторяти матеріал. Але це не дистанційка. Плану "Б", на жаль, нема. 

Далі все, як в тумані, руки знову тряслись просто так. Не від страху. Страху вже давно нема. Одягнулася якнайпростіше, волосся зібрала в хвостик, "прибила" пластир на шию, зробила кілька ковтків води на випадок, якщо буде знову нудити - хоч буде чим рвати. Бо за час одягання кілька разів мало не прикрасила одяг своїм сніданком..чи вечерею. Не пам'ятаю. Головне, щоб пам'ятала питання на іспит. 

І от я вже чекаю на свою чергу, йду, витягаю білет, хвала Богу, питання, які добре знала, розказую, а далі знову туман. Хоч вбий, нічого не пам'ятаю. 

Прокидаюся від різкого запаху. Оглядаюся навкруги - все біленьке, чистеньке, перші секунди все трохи розмите, але далі видніється. 

— Прокинулася. Слава Богу. — Пробурмотіла жінка. З вигляду стало зрозуміло, що вона - медсестра, а я зараз в медпункті. Ну і розказала вона мені, що я втратила свідомість після здачі іспиту. Хух, здала все-таки... Чи може ні? Господи, від цих слів почало знову паморочитися в голові.

— Е-єй, стоп-стоп — сказала жіночка і знову піднесла до носа ватку в спирті — не треба знову падати. Все гаразд, добре? Дитино, тобі треба відпочити. 

Я ледве вичавила від себе дякую, вибачилася сто разів за незручності, підвелася і відкрила двері. Зразу за ними на мене глядів мій любий одногрупник Юра, він подивився на мене щенячим поглядом...це викликало занепокоєння.

— Іванко! — крикнув Юрко і чимдуж обійняв мене.

— Що, не здала? — з жалем спитала я.

— Дурне? Про таке зараз думати? Напевно башкою вдарилася сильно, як свідомість втратила. Здала, звичайно, але зараз це ніяк не важливо. Я дзвонив твоїй мамі...

— О ні, не треба було, Юр. Вона зараз цілу ніч спати не буде через мене. 

— Нє, ну а що ти хочеш? Хай мама знає, що ти додому приїдеш не в самому розквіті сил. 

— Та вона і так знає, просто зараз почнеться...

— Бла-бла, нічого не чую — Юра перебив. Далі ми покинули медпункт, одногрупник розповів, як хто здав іспит, попросив піти з ними "святкувати", але потім відразу буркнув, що це погана ідея і я погодилася. Не піти святкувати, а те, що ідея погана. 

Юра був хорошим хлопцем. Він до всіх добре ставився, чистий ангелик. Він був для мене, як братчик. Я не сумнівалася, що побачу саме його після того, як прокинулася в медпункті. 

Включила телефон, було кілька пропущених від мами і кілька повідомлень від одногрупників. Сіла в трамвай і повезлася до свого лухарі гуртожитку, щоб пакувати валізи додому.

Не віриться. Кінець мукам на цей рік. Я думала, що буду плакати після останнього іспиту. Але ні. Радості нуль, як і будь-яких інших емоцій. 

Вже 3 курс юрфаку. Ще трошки і можна летіти в щасливому польоті з цієї шараги на крилах мук, образ, безсоння і такого іншого. 

Я б могла зараз розпиратися і доводити, що це не факультет важкий, не сфера права, а люди, які тут працюють і вчать, але кому це цікаво. 

Я вже хочу просто поїхати додому і відчути спокій душі хоч на невеликий час. 

Тільки мої плани на нічогонероблення порушує мама своєю пропозицією (якби ж то) поїхати в лікарню на обстеження.

О ні, знову в соціум. 

Одне, що мені вдалося зробити - відстрочити похід до лікаря на кілька днів, прикриваючись слабкістю після сесії. Так воно і було, але треба було більше наголосити на цьому, щоб переконати мамусю.

Хто ж знав, що мене чекало попереду.