18.2

– Аліно, що ти тут робиш? – моєму здивуванню не має кінця.

– Прийшла поговорити по дуже важливому питанню, – Аліна одразу ж заходить до квартири і йде у вітальню.

Дімка плететься за нею. 

Я стаю перед ним на коліна й промовляю до сина:

– Дімко, нам з мамою треба серйозно поговорити, піди, будь ласка, на кухню там тьотя Мілана пригостить тебе чаєм з тістечком.

Діма киває, а я йду у вітальню, де на мене чекає Аліна.

Вона роздивляється кімнату й навіть чіпає деякі деталі з декору.

– А ти не погано влаштувався. Квартира затишна й досить чиста. Твоя нова пасія хороша господарка, – промовляє Аліна з вищиром на обличчі.

– Вона не пасія, а моя майбутня дружина, – відповідаю спокійно.

– От і Слава Богу, що я тебе позбулася. Мені давно потрібно було зрозуміти, що за тебе не варто боротися. 

– Аліно, я дуже радий стосовно цього, але ти прийшла явно не про це розмовляти?

– Так. Я прийшла поговорити про Діму. Загалом я вирішила поїхати за кордон. Назавжди. Хочу почати все з нуля. І через те, що перший час у мене не буде ані житла, ані грошей малий поїхати зі мною не зможе.

– І чого ти хочеш? – питаю в Аліни. Хоча й так знаю відповідь.

– Хай Дімка поживе з тобою. Пів року, може рік. Все-таки по документах ти його батько, – підкреслює Аліна.

– Дімка мій син. І я завжди його любитиму. А ось тобі він явно не потрібен.

– Мені? Навіщо я тоді народила його? Скажи мені на милість? – витріщається Аліна.

– Тому що не хотіла робити аборт у двадцять років. Ти сама мені про це не раз говорила, – не витримую й кажу Аліні все що думаю.

– Козел. Ти завжди таким був. А знаєш я навіть рада що Дімка не твій син. Бо він зовсім на тебе не схожий, – б'є Аліна по найболючішому.

– То може він схожий на свого справжнього батька? Який зник того ж дня коли дізнався про твою вагітність.

– Може й схожий. Бо на відміну від тебе Богдан був справжнім чоловіком. А не розмазнею. Як ти. За стільки років нашого спільного життя ти навіть дитину зробити мені не зміг, – промовляє Аліна й з вдоволеним обличчям дивиться на мене.

– Можливо. А можливо це й тому, що ти пила протизаплідні засоби пачками. А мене запевняла, що це зі мною не все гаразд.

– Ти звідки дізнався? – лепече Аліна.

– Як бачиш дізнався. Та це вже не має значення Аліно. Ти завжди намагалася маніпулювати мною тільки тому, що знала, як я тебе кохав. Але зараз мені все набридло. Залиш Діму й котись під три чорти, – видихаю й мені дійсно стає легше.

– Це ти у всьому винен. Через тебе ми розійшлися. Але не думай, що ти з цією своєю житимеш щасливо. 

– Це вже не твоя справа. Як я житиму далі.

– Не думай, що малий дістанеться тобі. Це тільки тимчасово, – ричить Аліна.

Вона виходить у коридор й кидає сумку з речами сина мені під ноги.

– До речі будинок я продаю. Тому навіть не мрій, що житимеш там зі своєю коханкою. Щасливо залишатися, – кидає Аліна і йде.

   Я чую позаду себе чиїсь кроки. Це Мілана. Вона підходить до мене ззаду й міцно обіймає.

– Ти молодець. Виховав достойного сина. А кровні зв'язки не мають особливого значення. Бо як кажуть батько це той який виховав.

– Дякую тобі люба. Я добре знав, що вона вагітна від іншого. Але був закоханий у неї й коли вона сама запропонувала мені одружитися з нею.... Я погодився, бо кохав.

– А Аліна? Вона хоча б трохи тебе любила? – роздумує Лана.

– Навряд. Вона боялася впливового батька. Який би їй голову зніс якби дізнався, що вона залетіла від одруженого чоловіка, – промовляю.

– А ти,  виходить йому сподобався? 

– Ну я працював на нього. Був кращим у своїй роботі.

– Ти кращий у всьому. Для мене. Запам'ятай це, – каже Лана й кладе голову мені на плече.

– Саме це я завжди хотів почути. До речі Віктора виписали з лікарні. І сьогодні вранці він став батьком, – кажу Мілані.

– Справді? Я дуже рада за них обох. Віктору врешті доведеться взяти на себе хоч якусь відповідальність, – акцентує Лана.

– Доведеться. Бо ж тепер йому потрібно знайти хорошу роботу, аби прогодувати своє сімейство.

– Сподіваюся що у нього все вийде.

Ми з Ланою обіймаємось і не помічаємо як до нас підходить Дімка.

– Тату, а де мама? – питає син.

– Синку, мама поїхала. Далеко. Вона особисто попросила мене й тітку Лану приглянути за тобою. Розумієш? – кладу руку на плече Діми.

– Так. А коли вона повернеться? 

– Будемо сподіватися що скоро. Але обіцяю тобі ми їй часто писатимемо листи. Добре?

– Добре, – киває Дімка.

– Скажи тобі подобається тьотя Мілана. Бо ми з тобою житимемо у неї, – намагаюся пояснити сину ситуацію.

– Вона гарна і пече дуже смачні тістечка.

– Ну от і чудово. Отже, тепер вона пектиме їх для нас щодня. Так Мілано, – підморгую їй. Лана широко всміхається і все розуміє.