Ти мене зрадив

17.2

– То ти поговорила з Арсеном? – питає в мене Гліб і дбайливо поправляє мій плед.

Я сиджу на балконі в старенькому кріслі, яке мені дісталося від бабусі. Й дивлюся на нічне місто. Моя квартира розташована так, що вид на місто просто прекрасний.

– Так, знаєш я боялася, що буде набагато важче. Але все пройшло доволі спокійно.

– Справді?

– Так. А чого ти питаєш?

– Він був у мене. Й ми доволі плідно порозмовляли, – повідомляє Гліб.

– Серйозно? І що такого цікавого він сказав?

– Сказав, що вважає мене не гідним такої жінки як ти, і якщо я тебе ображу, то дуже про це пошкодую.

– Це погроза? 

– Ні скоріше попередження. Але думаю такі люди як Арсен слів на вітер не кидають, – підсумовує Гліб й трохи всміхається.

– Так. Це в його стилі. За той час, що ми знайомі я зрозуміла, що Арсен звик говорити прямо й завжди досягати своїх цілей, – промовляю й замислююсь.

Останнім часом біля мене крутилося стільки чоловіків, що я навіть розгубилася. 

Спочатку Вітя, потім Гліб та ще  й Арсен у придачу.

А зараз я знову разом з Глібом. З чоловіком якого люблю. Й не шкодую що залишилася з ним. Тільки от потрібно йому нарешті розповісти про майбутнього малюка.

– Лано, до речі я хотів серйозно поговорити з тобою, – раптом заявляє Гліб.

– Про що? – трохи дивуюся.

– Ти не будеш проти якщо будинок у якому я жив раніше залишиться Аліні та Дімці?

– Ні звісно. Це ж твій син і дружина. Хоч і колишня.

– Слава Богу. А то я боявся, що ти можеш бути проти.

– Тоді ти погано мене знаєш. У мене є квартира й ми можемо спокійно тут жити, – кладу долоню Глібу на плече. Гліб ніжно бере мою руку й цілує пальці.

– Знаєш я думав, що став заручником долі й вже ніколи не зможу бути щасливим, але ти Мілано повернула мене до життя.

– Тому, що я люблю тебе й завжди буду поряд. Як то кажуть і в горі й в радості. 

– Мілано, я теж хочу прожити з тобою життя. Народити дітей  та бавити онуків. Все це я хочу тільки з тобою. Віриш? – Гліб стає переді мною на коліна й  дивиться на мене з повною довірою.

– Ну одне я точно можу тобі забезпечити. Через місяців так шість, – нарешті зізнаюся Глібові.

Він спочатку не розуміє про що я кажу, але коли я кладу його долоні собі на живіт Гліб витріщає очі від здивування.

– Це те про що я думаю? – питає Гліб тремтячими губами.

Киваю й сльози радості течуть по моїх щоках. 

Гліб починає посміхатися й плакати разом зі мною. Потім гладити мій живіт. 

– Лано, кохана це, мабуть, найкращий подарунок, який я отримував за все життя. Я такий щасливий. Ти навіть не уявляєш.

– Як ти думаєш ми будемо хорошими батьками? – цікавлюся думкою Гліба.

– Ми будемо прекрасними батьками. Бо дамо все найкраще своїм дітям. Я тебе запевняю.

– Мені аж не віриться, що нарешті у нас все буде гаразд. Ми стільки пережили....

– Так кохана ми стільки пережили, але зараз все буде по іншому. Обіцяю, – каже Гліб й міцно стискає мої долоні.

   Наступного ранку я прокидаюся від звуку дзвінка у вхідні двері. Гліба не має поруч, отже він вже поїхав на роботу.

Я встаю з ліжка й надягаю халат. Потім йду відкривати. Хто приперся у таку рань?  

На великий  подив на порозі стоїть засмучена Ната з великим пузом.

– Привіт, Лано. Впустиш? – питає жінка.

– Заходь. Тільки не довго, бо мені ще йти на роботу, – пропускаю колишню подругу вперед.

– Я не займу багато твого часу.

– Чаю будеш? – питаю у Нати коли ми приходимо на кухню.

– Ні, я не надовго. Загалом я прийшла попросити вибачення. Я помилялася у тобі Лано, – важко зітхаючи промовляє Ната.

– Що? З чого така великодушність?

– Ну Вітька твій козел. Мені народжувати скоро, а він навіть роботи гідної не знайшов. Та ще й тепер це коліно. Але він мені сказав, що твій новий чоловік повністю оплатив його лікування. Саме тому я тут.

– Ну частково у його пораненні є й доля моєї вини. Він намагався допомогти мені тільки у нього не вийшло.

– Так, у цьому весь Вітька. У нього ніколи нічого не виходить, – Ната гірко всміхається.

– Як він? 

– Не дуже. Уламки битого скла потрапили у його коліно. Й тепер найближчим часом він кульгатиме. Потрібно пройти курс лікування, а далі буде видно.

– Якщо щось буде потрібно ти тільки скажи, – промовляю до Нати.

– Дякую та твій чоловік про все подбав. Лано, скажи, тепер ти щаслива? – раптом питає Ната.

– Я? Так. Абсолютно. А ти? – чомусь хочу поставити колишній подрузі те саме питання.

– Не знаю. Коли ми тільки зійшлися з Віктором, то мені здавалося, що так. А зараз. Він такий не надійний....

– Ти ж сама цього хотіла, Нато.

– Тому й прийшла перепросити. Бо знаю, що винна перед тобою.

– Я не тримаю на тебе зла. І сподіваюся, що спільна дитина зблизить вас з Вітею. Я вам щиро цього бажаю, – промовляю з посмішкою на обличчі.

– Дякую. За все. У першу чергу за те що знайшла у собі сили й відпустила Вітю. Ти дуже сильна жінка, Лано.


 


 


 


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше