16.1

Гліб. 

Вже третій день не можу нормально спати та їсти. Мілана в небезпеці й це питання найважливіше. Я маю щось зробити. Та не знаю що? Бо ж прямих доказів у мене немає. 

– Глібе Борисовичу, до вас прийшла Аліна Володимирівна. Впускати, – бачу схвильовану Лізу перед собою. 

– Так. Все одно вона просто так не відчепиться, – кажу з зітханням. Як мені набридла ця жінка. До чортиків. Егоїстка та себелюбна. 

– Ну привіт. Благовірний мій, – каже з порогу Аліна.

 – Чого тобі? Прийшла пограти мені на нервах? В тебе нічого не вийде. Мені зараз не до тебе, – відповідаю. 

– Ні. Хочу поговорити з тобою про розлучення. Знаєш я тут подумала, що і справді нам немає сенсу бути разом. Я згодна підписати всі документи, – раптом заявляє Аліна. 

– Що? Цікаво з якого дива ти раптом на все погодилась? Твій коханець вирішив пов'язати з тобою своє життя? Ризикований крок. Як на мене, – всередині навіть відчуваю полегшення від того що скоро стану вільним. 

– А ти що ревнуєш? Тепер ти нарешті зможеш зійтися зі своєю шалавою. Я б на твоєму місці раділа. 

– Саме це я й роблю. Як тільки я владнаю всі свої справи ми підемо до РАГСу і подамо на розлучення.

 – Не треба нікуди йти. Я вже це зробила сама. Мій адвокат все оформить, – ставить до відома Аліна.

– Яка спритність. Виходить ти так квапишся вийти заміж за Руслана? – питаю. 

– А звідки ти взагалі дізнався? Хоча ні. Не має значення. Через місяць нас розлучать і ми обоє станемо вільними. Це все що я хочу. 

– Невже? – звужую очі й дивлюся на Аліну. Нутром відчуваю, що вона мені бреше. 

Й можливо ідея з розлученням це хитрий план Руслана. Щоб відвернути мою увагу. 

– Саме так. Тому готуйся ділити майно. Бо так просто я тобі й твоїй повії нічого не залишу, – наголошує Аліна. 

Чомусь я не здивований. Саме цього я й очікував. Аліна досить довго трималася. Починаю реготати від її слів. А ще від внутрішньої істерики. Аліна спочатку не розуміє, що відбувається, а потім вимовляє: 

– Чого ти смієшся? Хіба я сказала щось дотепне? Я продовжую сміятися. 

Від абсурду цієї ситуації. Й просто не можу спинитись. В мене немає виходу. Кохана жінка в небезпеці. Хтозна-де, а колишня дружина хоче ділити те чого в мене майже не має. Протираю обличчя долонями. – Аліно, я тебе бачу наскрізь. Твоя гидотна сутність проявилася знову. 

– Говори, що хочеш та я тебе ставлю перед фактом. Так що удачі тобі в нелегкій боротьбі, – кидає Аліна. 

Вона встає та іде. Мені нічого не залишається як тільки сподіватися, що Аліна нічого не знає про викрадення. І не є спільницею Руслана. 

 Зненацька двері мого кабінету широко відкриваються й до нього залітає чоловік років тридцяти п'яти. Він одягнений у діловий костюм та має показний вигляд. 

– Доброго дня, ви Гліб? – цікавиться чоловік з наскоку. 

– Так, а ви хто шановний? – не розумію хто цей божевільний. 

– Мене звати Арсен Павличенко. Я шукаю Мілану. Вона зникла декілька днів тому. Мені сказали, що ви були з нею у близьких стосунках, – промовляє чоловік. 

– А вам вона навіщо Арсене? Як вас по батькові? – Янович. 

– Так, Янович. То навіщо вам потрібна Лана? По роботі? 

– І по роботі також. Ми з нею домовилися про зустріч. Сьогодні. А вона зникла. Я поїхав до неї на роботу там мені сказали, що її не було на роботі вже понад три дні, – цей Арсен явно щось недоговорює. Тому що судячи з його поведінки Лана його хвилює більше аніж звичайна співробітниця. 

– На мене ви як вийшли? Невже про наш роман з Ланою знає вся лікарня? – цікавлюся в Арсена. 

– Ні, тільки її подруга Рима. Здається так її звати. То ви мені можете повідомити де вона? Чи я маю звертатися до поліції, – наполягає Арсен.

– Не смійте цього робити. Ви цим їй тільки нашкодите, – кричу і різко встаю з місця. 

– Чому це? З нею щось сталося? – дивується Арсен. 

– Це взагалі то не ваша справа. Ми самі розберемося. 

– Мілана мені сказала, що зараз самотня. Тому я не впевнений, що ви маєте до неї якесь відношення, – Арсен карбує кожне слово. 

– То виходить моє місце тепер зайняли ви? – ціджу крізь зуби. 

– Поки ні. Але дуже хотілося б. А я завжди отримую те чого хочу, – цей гад ще й сміє мені всміхатися. Вперше за довгий час мене охоплюють ревнощі. Так я хочу, щоб Лана кохала тільки мене і більше нікого. Бо вона моя. Тільки моя. 

– То подавіться, Арсене Яновичу, бо я не планую вам її віддавати, – кажу й бачу як мій опонент змінюється в обличчі. 

Його самовпевненість як рукою зняло. Тепер знатиме, що весь світ крутиться не тільки навколо нього.