15.2

День минає швидко. Я сиджу наче на голках. Все тіло зводить від болю. Мені постійно погрожує амбал який за нами наглядає.
Вдалося заснути на декілька хвилин. Мені сниться Гліб. 
Він дивиться на мене й посміхається. Я тягнуся до нього руками, але раптом він зникає.
Я прокидаюся й розумію, що це лише сон. Й помічаю, як на мене, в упор дивиться наш псевдо охоронець.
У нього горять очі й він облизує свої товсті губи.
У мене всередині зароджується неприємне відчуття.
Схоже цей чоловік принесе не мало проблем.
Я відвертаюся й знову поглядом натикаюся на Віктора.
Він сидить і корчить невдоволену міну.
Це він, чорт забирай, у всьому винен. Якби не вкрав мене, то я б зараз була у теплому ліжку. З какао у руках.
Ввечері я знову пробую заснути. Але мені це погано вдається. Раптом здоровань протягує мені чашку з водою.
– Пий, – грізно гримить його голос.
– Що це? – перепитую на всякий випадок.
– Вода. Пий кажу, – не випендрюйся.
– У мене руки зв'язані. 
– То відкрий рота. Що не можеш? – знущається амбал.
Я слухняно відкриваю рота й він вливає мені воду з якимось дивним присмаком.
Потім йде до Віктора й робить теж саме.
Через декілька хвилин я відчуваю запаморочення. У очах двоїться, а ще я дуже хочу спати.
Мої очі злипаються і я провалююся у сон.

****
Мені знову сниться Гліб. Він обіймає мене, а потім цілує. Мені добре поруч з ним. Я не хочу повертатися у жорстоку реальність. Де ми не можемо бути разом. 
Гліб гладить мене по волоссю й вдихає його аромат. Я відчуваю його тепло та силу. Але раптом мені стає боляче. Дуже. Я відкриваю очі й бачу над собою того самого амбала. 
Він стоїть з розстебнутими штанами та без футболки.
Його огидне волохате тіло неприємно пахне. А ще вкрите  слідами від  вітрянки якою він перехворів.
Я витріщаюся на нього й від шоку не можу вимовити ні слова.
Він схиляється наді мною й шепоче:
– Ну що пограємося, бейба? Ти така апетитна, аж дух зводить.
Мене починає нудити від запаху його тіла й не митих зубів.
Я намагаюся вимовити хоча б слово, але все що у мене виходить це тільки писк.
– Не бійся. Не з'їм тебе. Трохи позабавляюся і все.
– Ні, не треба, – ледве вимовляю.
– Заткнись. Хто взагалі тебе питатиме, – продовжує чоловік.
Я трушуся від страху й молю Господа, щоб хтось прийшов мені на допомогу.
Чоловік розв'язує мотузку на моїх руках. Починає грубо гладити по спині та по грудях.
Мене реально зараз знудить. 
Він огидний.
Чоловік своєю великою лапищею лізе мені під спідницю.
Потім починає масажувати стегно. Мені боляче і жахливо неприємно.
Хочеться плакати, але навіть це я зробити не в змозі. 
– Ти така м'яка, – говорить амбал.
Коли вже закінчиться це катування? 
Раптом десь різко прочиняються двері. Чути лезг замків і якісь голоси.
Довго не думаючи я починаю волати:
  – Допоможіть, – від мого крику амбал одразу ж відскочив і почав одягатися.
До нас підходять двоє чоловіків. Один високий брюнет. Інший блондин і нижче ростом.
Одного я вже десь бачила. Той що брюнет. 
А от інший мені не знайомий.
Я риюся у пам'яті, щоб згадати цього одного.
І раптом мене осінило. Я ж бачила його з Аліною. Тоді біля кафе. Вони цілувалися й разом зайшли всередину.
Мої очі роздивляються від подиву. Чоловік уважно мене розглядає, а потім каже до здорованя:
– Карабас! Що тут відбувається? Хіба я тобі дозволяв чіпати руками товар? 
Товар? Який ще товар?
– Шеф, я просто торкнувся її руки. А ця божевільна почала верещати, – виправдовується Карабас.
– Справді? Ти думаєш я повірю у твою брехню виродок?
– Це правда. Не чіпав я її...
– Застібни блискавку на штанах. І приведи себе до ладу. Щоб більше я тебе тут не бачив, – гарчить брюнет.
– Добре, шеф, – відповідає амбал і плететься до виходу.
Мені одразу стає легше. Хоча б одного виродка здихалися.
– Ну, що? Лана. Схоже не дуже тобі тут добре знаходитися? Чи не так? – питає брюнет і бере стілець. Потім сідає навпроти мене.
– Ви хто такий? І навіщо я вам? – переходжу до справи.
Брюнет починає сильно реготати, а потім промовляє:
– Ти справді думаєш, що я тобі все викладу? Як на долоні? Смішно. 
– Чому ви викрали саме мене? Хіба я стала на вашому шляху?
– Ти ні. А от твій коханець. Так. Ти у нього запитай. Чому все так сталося? Якщо звісно встигнеш, – на обличчі брюнета з'являється звіриний вищир.
– Ви маєте на увазі Гліба? – питаю з обережністю.
– Ти здогадлива. Молодець. Тому у мене буде для тебе особливе завдання.
– Яке?
– Зараз я наберу твого дружка і ти з ним говоритимеш. Але тільки те що я скажу. Якщо спробуєш імпровізувати, то дуже пошкодуєш, – каже до мене брюнет. 
Вираз його обличчя дає зрозуміти, що жарти з ним погана штука.