15.1

Мілана. 

   У мене жахливо болить голова. Таке відчуття ніби хтось вдарив обухом по голові. Я відкриваю очі й бачу перед собою незнайоме приміщення. Ніби якийсь склад, або гараж. Дивлюся вниз. Я на стільці прив'язана до нього мотузкою. Намагаюся вивільнитися. Але руки й ноги затекли наче дві колоди. Я повертаю голову й бачу, що поряд зі мною чоловік. Теж зв'язаний. Я фокусую свій погляд і розумію, що біля мене сидить Віктор. Він теж зв'язаний, але не при свідомості. Нічого не розумію. Чому я тут? Я знаходжу у собі останні сили й підіймаю одну ногу. Потім ледве дотягуюся до його стільця. Намагаюся штовхнути Віктора. Дістаю до його ноги. Штовхаю. 

– Вікторе, прокинься! Чуєш? Бачу, що він починає ворушитися. Підіймає голову, і повертає до мене. У нього на скроні велика та глибока рана. 

Він дивиться на мене спочатку спокійно, а потім витріщається. 

– Лана? Ти тут? 

– Так. Де я ти можеш мені пояснити? – шепочу. 

– Не знаю. Мені ніхто не доповідав. Козел. Я не думав, що мене обдурять, – обурюється Віктор. 

– Ти про що? 

– Ні про що. Це вже не має значення. Ти як? – цікавиться Віктор. 

– Як бачиш не дуже добре. Що ми тут взагалі робимо? 

– І цього я теж не знаю. 

– Схоже ми на якомусь складі. І судячи з того що ми зв'язані, нас я думаю викрали, – припускаю.

 – Якщо це так, то тоді це повна лажа. За нас нікому внести викуп.... Дідько, – лається Віктор.

– Подзвони Наті може вона знайде гроші, – знущаюся.

 – Ха, ха, як смішно. Справді як я одразу не здогадався. 

Чую як десь відкриваються двері. Повертаю голову й бачу, що до нас йде якийсь чоловік. Він високий, широкоплечий та досить загрозливого вигляду. У нього на голові маска. З якої видніються тільки очі. 

– Ну що голубки? Як вам спалося уночі? – питає бандит. 

– Що тут відбувається? Я не розумію, – бурчить Віктор.

– А ти здогадайся, придурок. 

– Нас реально викрали? – Віктор витріщається на здорованя. 

– Викрали твою подружку. На неї замовлення. А тебе вирішили прибрати, як не потрібного свідка. Як то кажуть менше знаєш... 

– Я не хочу вмирати, – раптом кричить Віктор.

– Пізно пити боржомі, як то кажуть. Ти нам заважаєш, – каже чоловік у масці. 

– Але ж я зробив все що ви казали. Знаєте скільки мені коштувало її вкрасти, – Віктор показує на мене. 

А я не уявляю як чоловік якого я колись несамовито кохала виявився таким покидьком. 

– І що ти думаєш за це тебе тепер на руках носитимуть? – регоче бандит. 

– Ні, але ми ж домовлялись, – тихо промовляє Віктор. 

– Ти знаєш наскільки небезпечно укладати угоду з дияволом? – питає чоловік. 

Віктор мовчить. Його обличчя невдоволене. Навіщо Віктор мене викрав? Тому вирішую сама поставити питання здорованю. 

– Навіщо ви мене викрали? – питаю. – Бо ти зараз дуже цінний суб'єкт. 

– Для кого? 

– Це не важливо. Сиди тихо й не відкривай рота, якщо хочеш жити. 

– Зрозуміло, – відповідаю й закриваю очі. 

При інших обставинах я можливо й поводилася інакше, але враховуючи мій стан потрібно бути вкрай обачною. Життя майбутньої дитини важливіше. Маю робити те що вони мені скажуть. Бо інакше хто знає чим це закінчиться. Відчуваю новий напад нудоти. Я голодна, навіть дуже. Але як дати про це зрозуміти бандитові, що стоїть навпроти мене?

 Він як раз роздивляється нас з Віктором. Потім щось виймає з кишені й кидає нам наче собакам. Я придивляюся уважніше й бачу, що це дві пачки солоних горішків.

 – Це вам, щоб не здохли з голоду. 

– Але ж у нас зв'язані руки. Як ми будемо їсти? – цікавиться Віктор. 

– Ротом. Гаразд я трохи послаблю мотузку. А ви двоє тільки спробуйте втікти, – бандит показує на нас вказівним пальцем. 

   Відчуваю, що вся ця історія закінчиться дуже погано. Мої викрадачі люди небезпечні. Якщо підключили до цього навіть Віктора. Цікаво з яких мотивів він це вчинив? Гроші, борги, чи банальна помста? Невже він так мене ненавидить? Але за що? За ті п'ять років сімейного життя, що я йому віддала? Чи можливо через Гліба? Віктору дуже не сподобалося те що я спробувала влаштувати особисте життя. Хоча й ця спроба виявилася невдалою. Знову згадую про Гліба. Цікаво як він там? Як би я на нього не ображалася все одно я продовжую сумувати за ним. Злюсь на себе за цю слабкість. Часто не сплю ночами, бо звикла до його тепла. Що ж я сама у всьому винна. Треба було одразу розставити пріоритети. Тоді не було б так боляче. Якби ж він був тут. То напевно одразу б мене врятував...