13.

Мілана. 

Ковтаю сльози коли згадую про Гліба. Чомусь мені дуже важко його ненавидіти. Так я збрехала, тому що хотіла його образити. Дати йому відчути той біль який я пережила. У мене вийшло. Я зробила Глібові боляче. Та сама від цього не стала щасливішою. Мені здається ніби мій світ зруйнувався. Я знову залишилася одна. Хоча не зовсім одна. На душі паскудно. Дивлюся у вікно й впираюся чолом у скло. Пальцем малюю візерунки. На дворі падає перший сніг і я згадую день, коли ми познайомились з Віктором. 

Це теж було у грудні. Я поспішала з пар до гуртожитку й послизнулася та впала. Віктор проходив повз й допоміг мені піднятися. Я закохалася з першого погляду, бо ж тоді мій колишній чоловік був наче принц із казки. Та незабаром він перетворився у підступного злодія. Через вікно помічаю як моя молода сусідка штовхає коляску по засніженій дорозі. Дівчина нещодавно народила й зараз постійно гуляє з малюком. На автоматі торкаюся власного ще плоского живота. Якби не Віктор я б вже давно могла стати матір'ю. Через той клятий аборт чотири роки тому мені довелося пройти довге лікування. Але я щаслива хоча б від того, що матиму нарешті дитину. Частинку себе та його також. Хоча з іншої сторони у народі кажуть, що діти народжуються від кохання. Можливо у нас з Глібом й справді було щось більше ніж хороший секс? Його зізнання й досі не йдуть з голови. Якби ж ми зустрілися при інших обставинах. Все могло бути інакше. Ми могли б бути щасливими разом. Не було б стільки страждань.

 Мої думки перериває гучний стук у двері.

 – Заходьте, – кричу на автоматі. До мене у кабінет заходить п'яний Віктор. Він ледь тримається на ногах й хитається зі сторони у сторону. 

– Салют, Міланко. Не очікувала? А я тут як тут, – Віктор розводить руками. 

– Вітя? Ти п'яний. Навіщо ти прийшов? 

– Хотів тебе побачити. Останнім часом ти так змінилася. Стала сексуальною й мені захотілося тебе трахнути, – Віктор гикає й падає на стілець. 

– Що за нісенітницю ти верзеш? Вийди з мого кабінету, бо у мене ще багато пацієнтів, – кричу.

 – Там нікого не має. Коридор порожній. Тому ми можемо поспілкуватися, – Вітя всміхається. 

– То скоро з'являться. Йди, будь ласка, додому й проспись.

 – Ну не будь бурулькою. Іди до мене. Я хочу тебе, – каже Віктор встає й намагається дістати мене. Мені бридко й знову починає нудити. 

Не розумію як взагалі могла колись кохати цього виродка? 

– Вітю, не треба.

– Твоя фігура. Взагалі вся ти стала такою бажаною. Як я раніше цього не помічав? – плете язиком Віктор. 

– Може зараз ти нарешті прозрів? 

– Ні, я був дурнем. Повівся на цю аферистку Наташку. А вона ще те стерво. 

– Мені це все не цікаво. Ти зробив свій вибір. Чого ти поводишся наче собака на сіні? – питаю у Віктора й намагаюся відійти від нього якнайдалі. 

– Про що зараз дуже жалкую. Повернись до мене. Почнімо все спочатку, – Віктор насувається на мене і я вже починаю його боятися. 

– Ти ніколи не думав, що я більше не хочу бути з тобою. Ти мені не потрібен. 

– Це все через того павліна? Га? Ви спите разом?

 – Це тебе не стосується, Вікторе. 

– Чому? Ми не чужі один одному люди. Все-таки п'ять років прожили разом, – Віктор нависає наді мною й від нього неприємно пахне. 

Ледь стримуюся, щоб не вирвати. 

– Будь ласка, йди. У мене ще багато роботи.

 – Я нікуди не піду. Ти зводиш мене з розуму, – Віктор пробує мене поцілувати. Мені все ж вдається його відштовхнути й вирватися з кільця його рук. 

Я хочу вибігти у коридор, але колишній зачіпляється за мій халат й тягне вниз. Ми падаємо разом на підлогу. Віктор зверху наді мною. Його подих віддає перегаром. Він задоволено кривляється й дивиться на моє обличчя. 

– Злізь, з мене негайно, – злісно кричу. 

– Ні. Я хочу тебе. Кралю, зіллємося нарешті в поцілунку, – Віктор тягнеться губами до мене. 

Він вже дуже близько. Молюся з заплющеними очима, щоб сталося диво. Мені таки щастить. У декількох сантиметрах від мого обличчя Віктор просто падає мені на груди й засинає. Його хропіння напевно чутно на всю лікарню.

 – Куди ж мені тебе подіти, – питаю скоріше себе. 

Хочу встати з підлоги й кудись перетягти Віктора. Відштовхую колишнього. Встаю й роблю перші спроби. Марно. Вітя наче кам'яна брила. Не зрушити з місця. Я у відчаї, якщо хто не будь зайде... 

Сідаю на стілець й зітхаю. Доведеться його тут залишити. Зненацька двері мого кабінету широко відкриваються й на порозі стоїть наш головний лікар Семен Семенович.

 – Мілано Юріївно, доброго дня. Хочу вас з деким познайомити. 

Семен Семенович входить до кабінету. Вслід за ним входить молодий самовпевнений чоловік. Я стою прикована на місці й витріщаюся на нього, бо розумію що це мій недавній знайомий з кав'ярні. Перед яким я так осоромилася.