11.2

– І що ти тепер робитимеш далі? – питає в мене Рима й погладжує свій вже досить помітний живіт. Ми сидимо у нашій улюбленій кав'ярні й п'ємо гарячий американо. 

– Нічого. Житиму так, як жила раніше. Врешті решт багато жінок так живуть. 

– Ти не права. Тепер все зміниться. Через вісім місяців ти підеш у декретну відпустку й втратиш роботу на цілих три роки. За який кошт ти збираєшся підіймати майбутню дитину? 

Мені завжди здавалося, що Римі краще було стати вчителем аніж лікарем. 

– Римо, я ж отримаю соціальні виплати. Думаю не маленьку суму. Цього буде достатньо щоб купити дитині все необхідне. 

Ох і дарма я сказала Римі про свою вагітність. Тепер вона точно не відчепиться. 

– І все ж таки я тобі раджу поговорити з батьком дитини. Може він і не одружиться з тобою, але хоча б допомагатиме фінансово. 

– Римо, ще раз повторюю я не хочу з ним мати нічого спільного. Мені не потрібен ні він, ні його допомога, – я відчуваю злість й розумію що ще трохи й зірвуся. 

Хоча кого я обманюю? Мене все ще сильно тягне до Гліба. Я хочу бути з ним, але не можу. Бо такий обман пробачити неможливо.

 – Лано, я просто хвилююся за тебе. Але якщо ти так вирішила, то можеш завжди розраховувати на мене, – каже Рима й стискає мою долоню. 

– Дякую тобі. Дружня підтримка мені зараз дуже необхідна, – посміхаюся й моя роздратованість минає сама собою. 

Ми сидимо на терасі тому я починаю озиратися навкруги. Бачу як стурбовані люди ходять туди сюди. Кожен у своїх справах. Хтось поспішає на роботу, а хтось на навчання. Інші просто гуляють і насолоджуються скупими променями сонця, які дарує нам перший зимовий місяць. 

Зненацька у поле мого зору потрапляє парочка. Струнка блондинка та високий широкоплечий молодик. Я напружую погляд й одразу впізнаю жінку. Це дружина Гліба. Але поряд з нею інший чоловік. Якого я раніше десь бачила. Вони мило тримаються за руки й посміхаються одне одному. Схоже Гліб казав правду. Вони дійсно не живуть з Аліною як чоловік та дружина. Кожен має своє особисте життя. Але ж у цьому всьому єдиний хто страждає це їх син. Аліна продовжує воркувати зі своїм коханцем, а потім вони зливаються у поцілунку. Причому дуже відвертому. Вони лижуться наче підлітки. Не можу на це дивитися. Мені бридко й огидно. 

Я відвертаюся й відчуваю, що зараз мене знову знудить. Не від кави, а від цих двох.

 Що вони з Глібом, взагалі за люди такі? 

Зраджують, а потім звинувачують одне одного. Це гидко й не порядно.

 – Римо, забери від мене цю каву, бо мене зараз знудить, – кажу подрузі й встаю зі стільця. 

– Ти куди? – не розуміє Рима. 

– До вбиральні. Зараз повернуся. Мені потрібно зібратися з думками й трохи побути на самоті. Переварити побачене.

 Йду до вбиральні не дивлячись під ноги. Й раптом спотикаюся й мало не падаю. Але мене вчасно підтримують чиїсь сильні руки.

 Я впираюся поглядом у молодого привабливого чоловіка років тридцяти. Він високий з густим чорним волоссям, й на подив очима кольору весняної трави. Незнайомець уважно мене розглядає, а потім промовляє: 

– Пані, будьте обережні наступного разу. Бо так можна й вбитися. 

– Дякую за допомогу. Я, мабуть, замислилася й не помітила куди йду, – відповідаю незнайомцю й швидко біжу до туалету.

 Мені трохи соромно перед цим симпатичним чоловіком. Тому краще піти якомога далі з його очей. Я приводжу себе у порядок й повертаюся до Рими. Аліни та її дружка ніде не видно. Напевно вони вже пішли. 

– Ну що тобі краще? – питає стурбована подруга.

– Так, я в нормі. 

– Ти маєш вигляд наче побачила привида? 

– Майже. Тільки не привида, а набагато гірше, – зітхаю. 

– Ну ти даєш. Може ходімо краще у парк. Прогуляємося. Нам з тобою корисно у нашому стані, – пропонує подруга. 

– Давай. Свіже повітря і природа. Це найкращі ліки.

   У парку почуваю себе краще. Я навіть забуваю про випадок біля кав'ярні. Але все ж мені з голови не йде те що Аліна тоді у лікарні казала мені, що я руйную їх сім'ю. Що якби не наш зв'язок з Глібом все було б інакше. Ніби через мене він не хоче повертатися у сім'ю. Вона клялася мені, що кохає його. Казала, що не уявляє життя без Гліба. У той момент я думала, що провалюся крізь землю від сорому. Але тепер я не знаю хто з них каже правду. Й взагалі чи не брешуть вони обоє? Якби мені хотілося не відчувати тих почуттів до Гліба, які зародилися в мені. Схоже я й справді у нього закохана. Та цього недостатньо, щоб бути разом. Між нами занадто багато "але". Я більше не вірю йому і це перша причина та й не остання. Я сідаю на дерев'яну лавку й вдихаю морозне повітря. У голові одразу ж прояснюється. Мене більше не стосується особисте життя Гліба. З ним покінчено. Раз і назавжди. Навіть якщо це дуже боляче й важко.   

♡♡♡♡♡♡♡

Любі мої читачі щиро дякую вам за підтримку. Ваші зірочки й коментарі мене сильно  мотивують. Чекаю на ваші думки стосовно розділу. 

Наступна глава буде про Гліба. А поки як думаєте що буде далі?