Ти мене зрадив

10.2

Їду до Гліба у лікарню. У мене хороший настрій. Сподіваюся, що його можна буде сьогодні побачити. Всі мої думки зайняті вчорашньою розмовою з Віктором. Невже він наважиться на таку підлість? З того часу як він почав жити з Натою, то дуже змінився. Напевно добре, що ми з ним розлучилися. Доля завжди забирає від нас непотрібних людей. Сподіваюся що з Глібом буде все добре. У останню нашу зустріч він був дуже збентеженим. Ніби зламаним. Не хотілося його діставати тому і не ставила зайвих запитань. Він поїхав, а я була рада, що розмова про яку він казав не відбулась. Бо не була готова до цього. Дуже хочу його побачити. Навіть не знаю чому він став мені таким близьким? Можливо й знаю та не хочу собі у цьому зізнаватися. Сама собі всміхаюся. 

Під'їжаю до лікарні й бачу як з сусіднього авто виходить та сама жінка зі світлим волоссям, яку я бачила нещодавно біля офісу Гліба. Вона одягнена у відверту червону сукню й чорну шкіряну куртку. Стукіт її черевиків на високих підборах ехом віддавався у моїх вухах.

 Я наче робот на автоматі йду за нею. Усередині дивне передчуття. Боюся єдиного, щоб воно не підтвердилося. Продовжую йти за білявкою й бачу, що вона йде до травматології. Заходжу разом з нею. Намагаюся бути непомітною. Білявка підходить до медсестри, яка працює у відділенні й питає про нього... 

– Доброго дня. Ви не підкажете, де тут лежить Гліб Саранський?

 – Доброго дня. Він у триста шостій. А ви ким йому доводитеся? – привітно поцікавилася медсестра.

 – Як це ким? Я його дружина. Чи може у нього є ще якась інша дружина? – нахабно питає жінка. 

– Вибачте, я, мабуть, піду, – відповідає медсестра й миттю йде геть. Вона проходить повз мене й дивно на мене дивиться. Я через силу даю їй великий пакет з обідом і кавою. 

– Передайте це, будь ласка, у триста шосту, – ледве промовляю і відчуваю як мені від болю стискає горло. 

– Від кого? 

– Він сам знає... 

– Ну добре. Передам. Якщо хочете можете самі навідати хворого. Я киваю. 

Мої ноги підкошуються самі собою. До горла підкочує нудота. У очах темніє. Я навіть не помічаю того що тримаюся за стіну й зсуваюся вниз. Відкриваю очі й бачу над собою обличчя молодого чоловіка у білому халаті. Він уважно дивиться на мене й водить своїм молоточком у мене перед очима. Потім бере за зап'ястя й слухає пульс. 

– Ну що панночко? Прокинулися? Ой і налякали ви нас. Прямо посеред відділення втратили свідомість, – підкреслює лікар. 

– Де я? – питаю й знову закриваю очі, бо відчуваю приступ нудоти. 

– Ви в лікарні. Вам стало зле. Як ви себе почуваєте? 

– Зараз вже краще, – відповідаю й намагаюся встати. 

– Лежіть. Куди ви так поспішаєте? – лається лікар.

– Додому. Мені тут більше нічого робити. 

– Любонько, вам потрібно здати аналізи. Щоб бути впевненою, що з вами все гаразд. 

– Зі мною все у порядку. Я сама лікар тому можете не хвилюватися, – запевняю чоловіка у білому халаті. 

– Справді? Не думав. Ну у такому разі мені більше нічого вам сказати. 

– Дякую за допомогу. Я встаю з кушетки і йду до виходу. 

День зустрічає мене вологою погодою. Дощ ллється наче з відра. Порив вітру підіймає низ мого довгого пальта. Я сідаю в авто й міцно стискаю кермо. Мені гірко й боляче. Здається серце розірветься на сотні маленьких шматочків. Чому він так вчинив? Невже не міг одразу сказати правду. Ми стільки часу провели разом. Я справді вірила йому й думала, що він не такий як інші. Добрий, вірний і порядний. Яка я дурепа. Підпустила його занадто близько. Дозволила бути більше ніж просто коханцем. А тепер я зовсім одна. Без чоловіка, без дітей і навіть кавалера. Потрібно взяти себе у руки й спробувати жити далі. Але як? Коли серце моє розбито. А довіра зламана. Сама того не знаючи я стала коханкою одруженого чоловіка. Тепер я стала такою ж самою як Наталя. Хоча я засуджувала її. Чим я краща? Стільки часу тягалася з одруженим і навіть вірила, що у нас є світле майбутнє. Наївна ідіотка. Яке може бути майбутнє з одруженим чоловіком? Незаздрісне становище вічної нареченої.

  Коли опиняюся на роботі у мене одразу ж повний аврал. Купа нетерплячих пацієнтів, які вже не дочекатися своєї черги. День проходить наче у тумані. Роблю все на автоматі ледве чекаючи вечір. Мені нічого не хочеться. Я морально вбита. Віктор продовжує мені дзвонити на мобільний й писати смс з погрозами. Та я не звертаю на це уваги. Мені зараз не до цього. 

Вдома одразу ж лягаю у тепле ліжко й забуваюся сном. Сподіваючись хоч на якесь полегшення. Та воно не довготривале, бо все одно наступить завтра. Якого я страшенно боюся. Тому що не знаю як до нього доживу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше