10.

Мілана. 

Цілий день мене мучить дивне передчуття. Мені здається, що з Глібом щось сталося. Не знаю чому, але коли думаю про нього всередині виникає погане відчуття. 

На роботі не стає краще. Трохи відволікаюся, але не допомагає. Останнім часом взагалі погано їм та сплю. Думки про Гліба не полишають мене.

 – Піду я додому. Щось недобре себе почуваю, – кажу медсестрі Ніні з якою ми сидимо разом у кабінеті.

 – Звісно Мілано Юріївно. Ви й справді дуже бліда. Можливо у вас піднявся тиск? – турботливо питає жінка. 

– Не знаю. Голова болить з самого ранку. І якесь тривожне передчуття.

 – Ви йдіть, а я якщо щось вас прикрию. 

– Дякую тобі Ніно. Ти завжди виручаєш мене у потрібний момент, – промовляю до жінки. 

– Та, будь ласка. Мені не важко, – махає рукою Ніна і починає щось писати у журналі реєстрації пацієнтів.

  Я виходжу з лікарні і йду на автостоянку. Раптом мені дзвонить мобільний і я риюся у сумочці, щоб його знайти. Я відповідаю на дзвінок і сказане мало не лишає мене свідомості. Телефонують з міської лікарні й кажуть, що Гліб Саранський потрапив у аварію. У нього травми середньої тяжкості. Зараз він у лікарні й мій номер перший висвітився у списку його дзвінків. Вирішую терміново їхати у лікарню. Там про все дізнатися. Як так взагалі могло статися? Гліб хороший водій я давно це помітила. 

У лікарні мені не дозволяють піти у палату до Гліба, бо йому тільки но зробили операцію. 

– Як він? Лікарю? – питаю у не молодого хірурга, який робив операцію. 

– Жити буде. Насправді все не так сумно. У пацієнта поламані декілька ребер, а також плече. Єдине що мене турбує, це те що у нього струс мозку. 

– Чому? Можуть бути якісь наслідки? 

– Все можливо. Струс мозку важка травма. Ніхто не знає, що може бути далі. 

– Коли можна буде його провідати? – питаю невпевнено. 

– А ви йому ким доводитеся шановна? 

– Я його подруга.

 – Подруга життя? Чи звичайна? 

– Ні те, ні інше. А хіба подругам не можна провідувати друзів? 

– Можна. Але тільки у години для відвідування пацієнтів. 

– Добре. Прийду пізніше, – невдоволено бурмочу. – Краще завтра, – посміхається лікар. 

– Добре. Я йду по довгому коридору замислена. Потрібно приготувати ситний обід і завтра понести його Глібові. 

Ще обов'язково потрібно купити зубну щітку та бритву і крем для гоління. Бо я гадки не маю де живе Гліб. А лікар сказав що Гліб проведе у лікарні ще не один день. Коли повертаюся додому, то розумію, що жахливо втомилася. Звістка про Гліба мене трохи підкосила. Найголовніше, що він залишився живий, бо навіть не уявляю, щоб було якби Гліба не стало. Сама дивуюся своїм думкам. Та потрібно визнати, що Гліб мені подобається. Навіть можливо є дещо більше. Я посміхаюся коли згадую про нас, але потім чомусь на зміну приходить сум. Знову перед очима спливають спогади про зраду Віктора. Він щасливий разом з Натою і навіть машину купувати хоче. А я мрію, щоб він скрізь землю провалився зі своєю Натою. Та найогидніше те що вчора Вітя знову мені телефонував і погрожував відібрати половину квартири. Хоча я знаю, що у нього нічого не вийде, бо квартиру мені подарувала моя бабуся. Але неприємний осад залишився. 

Я готую Глібові їжу на завтра та слухаю музику. У цей момент чую дзвінок у двері. Дивно. Сьогодні я нікого не чекаю. Можливо це сусідка. Оля. Вона завжди щось позичає. То сіль, то цукор, а інколи каву. 

Відкриваю впевнено двері й бачу на порозі Віктора. Він сердито зиркає на мене, але далі йти не наважується.

 – Ти? Чим заслужила таку честь? – цікавлюся у Віктора. 

– Не дерзи, Лано. Я увійду. – Чого тобі треба? – Розмова, є. То впустиш чи ні? Помічаю, що Віктор явно знервований.

 – Ну заходь, раз прийшов, – пропускаю Віктора у квартиру. Він одразу ж йде на кухню. Сідає на стілець у вальяжній позі. 

– Кавою пригостиш? – нахабно питає. 

– Ні, кава закінчилася.

– Добре, як хочеш. Та я не каву пити прийшов. 

– А навіщо ти тоді припхався? – цікавлюся у колишнього.

– Ну короче. Вчора я вже тобі казав, що просто так все не залишу. Я подам у суд на розділ майна.

 – Серйозно? А ти в курсі, що цю квартиру мені подарувала моя бабуся ще до нашого одруження? – кричу на чоловіка. 

– Окей. А ремонт? Ми ж його робили за мої гроші, – наполягає Віктор. 

– А нічого, що я теж працювала? І ми жили разом за мій кошт? 

– Це ти нікому не доведеш. А от я маю всі чеки, – задоволено констатує Вітя. 

– Ти не посмієш, – кажу ледь стримуючи сльози.

 – Посмію. Ще і як посмію. Тому чекай повістки до суду, – колишній сміється  й насвистує. Потім встає і йде до вхідних дверей.

 А мені наче ніж у серце встромили. Якщо Віктору вдасться його план, то мені доведеться за це дорого заплатити.

Шановні мої, щиро вдячна за ваші зірочки, але нагадую стосовно відгуків. Автору дуже важливо знати думку читачів. Бо саме ви є моїм натхненням. Люблю вас.