8.

– Доню, може залишишся на день, два. Ми так мало часу проводимо разом, – каже мама й гладить мене по спині. 

– Мамо, не можу. Я й так відпросилася. Сьогодні у мене мав бути звичайний робочий день. 

– Ну, добре. Але ти хоч у відпустці до нас приїзди, – мама цілує мене на прощання, а батько з братом міцно обіймають. 

– Обов'язково. Приїду на тиждень, а може й більше. Я сумуватиму за вами, – кричу вже з машини.

 Після чого рушаю і їду додому. Коли думаю про дім згадую Гліба. Я вже трохи охолола після нашої сварки, а він напевно злиться. Раз не пише й не дзвонить. Включаю радіо. Там знову новини. Потім починається програма типу "Світське життя". Чую плітки про депутатів, зірок шоубізнесу. Раптом до мого слуху доноситься прізвище Саранський. Це збіг? Чи ні? Але коли я чую ім'я Гліб все розумію. Виявляється Гліб ніякий не рядовий менеджер як він мені розповідав. А відома у місті людина. Власник великої консалтингової компанії. Тепер зрозуміло чому він постійно зайнятий. Але навіщо було брехати стосовно своєї роботи? Які ще таємниці він приховує? Мені на мить стає навіть страшно. Коли підходжу до свого під'їзду там на мене вже чекає місцевий поліграф.

 Вірніше наша сусідка Варвара Степанівна. 

– Ну, привіт, сусідко. Бачу, ти дарма часу не гаєш. Молодець, – каже жінка й схвально киває головою. 

– Що ви маєте на увазі? – питаю й відводжу погляд.

 – Ну як? Не встиг Вітька ногу відтягнути так ти вже з новим кавалером. 

– Цікаво, а вам що до того? Я хіба порушую ваш власний простір? 

– Ти ні. От твої чоловіки так. Приходив вчора тут один до тебе у двері стукав. Потім Вітька приходив. У них мало до бійки не дійшло. Добре що той другий виявився розумнішим і пішов. А то я вже хотіла поліцію викликати, 

– Варвара Степанівна ніби смакує подробицями мого особистого життя. 

– Варваро Степанівно, вибачте за виставу яку влаштували мої як ви кажете кавалери. Та мені потрібно йти. 

– Йди, йди. Та передай своїм чоловікам, щоб наступного разу вони не були такі буйні. Тут все-таки навколо люди живуть.

 – Добре. Обов'язково, – ціжу крізь зуби.

  Вдома намагаюся переварити сказане сусідкою. Невже Гліб та Віктор мало не набили один одному пики? З одного боку це проблема, але з іншого... Невже я й справді не байдужа Глібу? Відчуваю як на обличчя розтягується у посмішці. Ну що за ідіотизм? Поводжуся наче закохана школярка. Вирішую подзвонити Глібу й все вияснити. Може Варвара Степанівна й все вигадала. На сто відсотків їй довіряти не можна. Гліб поза зоною досяжності. Що ж якщо так, то мені час самій робити перший крок. Сідаю за комп'ютер і шукаю дані про його компанію. Завтра навідаюся до нього на роботу з обідом. Можливо хоч так нам вдасться поговорити. Наступного дня так і роблю. Їду до Гліба на роботу з великим пакунком у руках. Я власноруч приготувала легкий обід, бо знаю що це одна зі слабкостей Гліба. Його офіс знаходиться недалеко від центру. Заходжу у велику десятиповерхову будівлю. Підіймаюся на потрібний мені поверх. 

– Доброго дня. Мені потрібен ваш директор. Гліб Саранський, – кажу молодій приємній дівчині, яка сидить на рецепції. 

– Доброго дня. Гліб Борисович зараз зайнятий. На нараді. Ви по запису? 

– Ні, просто хотіла з ним поговорити. Я його знайома. 

– Тоді почекайте, будь ласка. Як він звільниться я вам повідомлю. 

– Скільки приблизно це часу займе? 

– Не знаю. Можливо пів години, а можливо й більше, – з якоюсь виною у голосі каже дівчина. 

– Ну тоді я краще пізніше зайду. Передайте йому, будь ласка, ось цей пакунок, – кладу пакет з обідом на стіл.

– Так звісно. А від кого? 

– Неважливо просто передайте і все. 

– Добре, – киває дівчина з подивом. Як тільки хочу йти чую позаду себе голос Гліба. 

Обертаюся й бачу його разом з якимось чоловіком. Вони розмовляють. Він дивиться на мене й схоже не розуміє навіщо я прийшла. Окидає мене суворим поглядом й щось тихо каже своєму співрозмовнику.

 – Ти до мене? – цікавиться.

 – Так. Але мені сказали, що ти зайнятий.

 – Ходімо до мене у кабінет. Трохи далі від зайвих вух. 

  Ми йдемо разом до кабінету Гліба і я спиною відчуваю лукавий погляд дівчини з рецепції. 

– Щось сталося, Мілано? – ми з Глібом входимо і він замикає двері кабінету на ключ. 

– Та нічого. Вирішила подивитися де ти працюєш. Звичайним менеджером,– викарбовую кожне слово. 

– Побачила? Можеш йти, – Гліб жестом показує на двері.

 – Ти мене виганяєш? 

– Ні ти перша почала. 

– Прекрасно, я ще й у всьому винна, – розвожу руками.

 Гліб підходить ближче до мене й притискає до дверей. Я відчуваю його збудження і воно передається мені. 

– Мілано, запам'ятай раз і назавжди. Я не хлопчик на побігеньках. Тобі не вдасться мною маніпулювати. Ти або моя або ні. Я тебе ні з ким ділити не збираюся, – він видихає мені у вухо і я просто тану у його руках.