7.2.

Додому повертаюся у геть поганому настрої. Мене всю аж трусить від нахабства Віктора. Чудово він влаштувався. Коханка, квартира, дитина та ще і йому автомобіль подавай. Покидьок. Козел. Виродок. Навіть слів не знайти для такого типа. Я приймаю холодний душ та йду робити собі каву. Хочеться чогось випити, бо мої нерви не витримують такої напруги. 

Чую дверний дзвінок. Хто б це міг бути? У таку пізню годину? Хоча ні. Дивлюся на годинник зараз тільки дев'ята. Йду до дверей і дивлюся у вічко. Там стоїть Гліб у всій красі з пляшкою шампанського у руках. Припхався. Ну що ж нас чекає довга розмова. Добре що хоч випити приніс. 

Відкриваю двері мій мега коханець заходить й мило посміхається.

– Привіт, Лано, маєш чудовий вигляд, – знову всміхається зараза.

 – Дякую, – шиплю невдоволено. 

– Щось сталося? Чому ти така сердита? – питає Гліб. 

– Ти справді хочеш знати? 

– Нічого не розумію. Чого ти бісишся, Лано? – Гліб відкладає пляшку й ближче підходить до мене та кладе свої руки на мої плечі. 

– Тому, що ти брехун. А я терпіти не можу коли мені брешуть, – кричу й відштовхую Гліба. 

– Ти про що? Поясни. 

– Вчора я бачила тебе у торговому центрі. Ти купував дитячі іграшки. Як ти це поясниш?

 – Ясно. А хіба я маю щось пояснювати? У нас з тобою стосунки без зобов'язань. Ніхто нікому нічого не винен. 

– Тобто ти вважаєш, що я не маю права знати правду? – схоже між нами назріває сварка. 

– Ні, бо я ж не питаю у тебе чим ти займаєшся. Коли ми не бачимось, – заявляє Гліб. 

– Ти на щось натякаєш? 

– Зовсім ні. Кажу прямо. Ти вчора теж не вдома сиділа. А мило щебетала з якимось мужиком у кафе. 

– Звідки ти знаєш? – дивуюся. 

– Як бачиш не ти одна така розумна, – відповідає Гліб. 

– Судячи з твоєї логіки з ким я була у кафе не твоя справа. Тому вибач пояснювати не буду. 

– Згоден з тобою. То ти мене впустиш чи як? – питає серйозно Гліб. 

– Ні, вже пізно і я піду спати, – вирішую прогнати Гліба. Хай добре подумає над своєю поведінкою.

 – Одна? 

– Так, одна. А може й ні. Але точно не з тобою, – кажу впевнено й виштовхую чоловіка за двері.

 – Цікаво скільки часу тебе витримає наступний кавалер з твоїм нестерпним характером, – язвить Гліб у дверному прорізі. І різко закриває двері.

 Я починаю злитися, але потім на очі чомусь навертаються сльози. Це наша перша серйозна сварка з Глібом за весь недовгий час нашого роману. Я вже настільки звикла до наших зустрічей, що стала вважати його своїм. Але забула, що сама наполягла на не серйозності наших відносин. Зараз жалкую про це. Втомлена осідаю на землю й кладу голову на коліна. 

   Наступного дня їду до батьків у село. Мама дуже скучила за мною, тато навіть натопив домашню баню з приводу мого приїзду. Дістаюся рідного будинку швидко, бо село де я народилася, розташоване одразу після виїзду з міста. 

– Мілано, люба як я рада, що ти приїхала, – біжить до мене мама з порогу й обіймає. 

– Привіт, мам. Я теж тебе люблю. 

– А чому Вітя не приїхав? Знову робота? – питає розчаровано мама. 

– Ну власне. Ми про це пізніше поговоримо. А де Толя з Уляною? Вони вдома? 

– Ні, поїхали у місто провідати Карину. Ну й звісно повезли їй бабусиних смаколиків, – промовляє мама з любов'ю у голосі.

 Карина моя племінниця й зараз вчиться у медичному коледжі. Її батько Анатолій мій старший брат. Він живе з батьками й турбується про них. Що дуже добре й для мене також. 

– Ходімо всередину, доню. Навіщо стояти та мерзнути на вулиці, – каже мама й ми разом заходимо у будинок. 

Тут нічого не змінилося. Як завжди тепло та затишно. Ми проходимо на кухню я сідаю й мама одразу ж прикриває за собою двері. 

– Мілано, люба. Що відбувається? Чому ти приїхала одна без Віті? Ви посварилися? 

– Ем...Важко сказати... 

– То кажи вже як є. Я ж твоя мама і завжди тебе підтримаю і дам пораду. 

– Мамо ми з Віктором розлучилися, – випалюю й примружую очі. 

– Що? Як? Тобто чому? – мама явно шокована. – Це довга історія і давай не будемо про це. 

– Нічого не розумію. Ви стільки років були разом. А тепер одним махом, – мама не договорює й починає плакати. 

– Мам, не плач, будь ласка. Так іноді стається. Це ж життя. 

– Стається. Та чому саме з тобою. Ти стільки часу вбила на лікування від безпліддя. Я думала нарешті дочекаюся від тебе онуків. А тут на тобі. 

– Мамо, мені не п'ятдесят років. Я ще обов'язково вийду заміж і народжу дітей. Тепер вже точно, – намагаюся хоча б трохи заспокоїти маму. 

– Лано, я б цього дуже хотіла. Та все ж мені прикро, що ти така молода, а вже розлучена.