8.2

— Свєт, — дзвоню подрузі, — я передумала.

Батьки мене відпускають. Вони довіряють мені, добре знають Свєту. І справді, чого сидіти вдома? Дивитися у вікно, чекати, коли промайнуть фари знайомої автівки, якщо все марно?

На дачі добре. Я анітрохи не жалкую про те, що приїхала, попри те, що мене дуже дратує Ісхаков. Гучно сміється, багато говорить, багато палить. Я морщусь і намагаюся триматися далі, але однаково здається, що мій одяг просочується його димом. Але Свєтка від нього просто в захваті.

— Він так круто цілується! — захоплюється вона.

— Сподіваюся, після цигарки він жує жуйку, — бурчу я.

Вона сміється.

— Круто цілується — це коли ти таких дрібниць не помічаєш, — каже вона. — Ось це той випадок. Ну, а ти як? Як тобі Вова?

Я кошусь на симпатичного хлопця, з яким сьогодні познайомилася. Він мені підморгує.

— Нічого начебто, — говорю я.

— Перевір, як він цілується, — радить подруга перед тим, як знову піти до Ісхакова. — Тоді знатимеш точно.

Я знову кидаю погляд у бік Вови й бачу, як той широко усміхається. Він чув? Може таке бути, що він чув нашу розмову?

Відвертаюсь. Розглядаю будинок — гарний, здається простим, але дуже комфортним. Зроблений із розумом.

— Сумуєш? — відриває мене від споглядання чийсь голос.

Повернувши голову, бачу, що це Вова. Напевно, не дочекався, поки я на нього кинуся, як мені радили, і вирішив прискорити процес.

— Та ні, просто відпочиваю.

— Тримай, — він простягає мені якусь баночку з напоєм, але, помітивши, що я не поспішаю її брати, пояснює. — Енергетик. Просто щоб не заснути й дочекатися, коли Ісхаков із твоєю подружкою намилуються, і ми звідси поїдемо.

Я сміюся. Таки так, судячи з того, як Свєтка його хвалила, нам тут кукувати ще довго. Напій виявляється смачним, я п’ю ще один, і ще один. І він чудово підіймає настрій — жарти Вови мені здаються дуже кумедними. Я сміюся так, що аж щоки болять. А ще він чудово розслабляє і якось вимикає внутрішні гальма.

Потанцювати біля вогнища? Звісно! Подивитися на те, як хлопці зіштовхують один одного в басейн? А як же без мене? Спробувати й справді поцілуватися з Вовою? А чому, власне, ні, тим паче що він так переконує:

— Я погриз жуйку, — каже, дивлячись у вічі й схиляючись до мене дедалі ближче. — Зуб даю!

Він так і цілує мене, коли я сміюся. Я заплющую очі й намагаюся насолодитися цими відчуттями. Але єдине, що я відчуваю — це солодкий ментол. І від цієї солодкості мені навіть стає дурно. Або від того, що він дуже міцно до мене притискається. Я ледве встигаю перервати поцілунок і ковтнути свіжого повітря.

— Спекотно, — кажу я, намагаючись віддихатися. — Ще й ти кисень перекриваєш. Потрібно трохи віддихатися.

Вова задоволено усміхається й викликається сходити за освіжаючими напоями. Я з легкістю його відпускаю. А варто йому втекти в дім, чомусь лізу в сумочку за телефоном. Ні, я не збираюся нікому дзвонити, просто…

Так, зізнаюся собі — я так сподівалася, що мені зателефонують. Мама, тато чи брат. Подзвонять і скажуть, що приїхав Руслан, а мене нема. І він дуже засмутився. Сам же він мені не дзвонить, хоча знає мій номер.

Але пропущених дзвінків немає. І тоді…

Я не знаю, навіщо це роблю. Мене як щось підштовхує. Я сама набираю номер Руслана. Ще можна скинути. Ідуть гудки, ще можна скинути, ну чи сказати, що помилилася, випадково його набрала. Але тільки-но в слухавці лунає грізне «Так», я несподівано для себе самої видаю:

— Я кохаю тебе, знаєш? Давно кохаю… Я так мріяла, що ти будеш першим, хто мене поцілує… Але тепер усе. Тепер усе, мрія не збулася. Це ти винен. Мені зовсім-зовсім не сподобалося.