8.1

Я намагаюся заснути, але варто заплющити очі, як знову бачу Руслана й чую: «Маленька примхлива дівчинка… маленька примхлива дівчинка…»

Кручуся з боку на бік, і знову:

«Маленька примхлива дівчинка нарешті подумала не тільки про себе, а і про когось іншого?»

Хочу відмахнутися та не можу. Його слова й голос зачіпають за живе, висмикують його назовні й невблаганно затягують у минуле…

Мені шістнадцять. Дівчата пропонують відсвяткувати мій день народження разом, на дачі в друзів, але я відмовляюся.

— Поїхали, — спокушає Свєтка, — там будуть гарні хлопці. Та ти й сама знаєш, що Ісхаков красень. Ісхаков, звісно, мій, але в нього і друг нічого. І ти йому подобаєшся.

— Не можу, — повторюю. — Іншим разом відсвяткуємо так, як хочете. Але сьогодні не можу.

— Взагалі-то, цей тортик із батьками ти могла б з’їсти іншим разом, — зауважує Свєтка. — Але, як знаєш, ми просто хотіли, щоб цей день для тебе був незабутнім.

Дівчата запевняють, що на дачі буде весело та цікаво, але я не хочу їхати. Вони ж уявлення не мають, що в мене буде гість. Дуже важливий гість. І завдяки йому цей день справді буде незабутнім.

Мені заледве вдається відбитися від подруг. Напевно, вони все-таки злегка ображаються, але я знаю, що пробачать. Обов’язково пробачать. Просто поки що вони не знають усього.

Я не розповідаю їм про Руслана. Не можу. Це моє. Наше із ним. Потаємне.

У дитинстві мої почуття до нього були такими простими. І мені було просто з ним — я могла сказати йому все, що завгодно. А потім стало складніше, заплутаніше й разом з тим глибше, проникливіше.

Я зрозуміла, що це не просто інтерес, не просто симпатія. І мене не просто тягнуло до нього.

Думаю, це зрозумів і він, тому що останні кілька років став з’являтися в нашому домі дедалі рідше. А якщо і з’являвся, то ніби навмисно не сам, а з якоюсь новою «помилкою».

Вони про це не здогадувалися. Іноді кидали на мене чіпкі чи поблажливі погляди, липли до нього ще більше й навмисно голосно реготали. Ну так, мабуть, їм було смішно — поки мені було тринадцять, чотирнадцять… Вони підозрювали про те, що я відчуваю. Чи бачили це, не знаю.

Але ось коли я стала трохи старшою, нові тимчасові пасії Руслана вже не сміялися. Та й сам він ніби прокреслив між нами межу.

А я спробувала її перетнути. Й одного разу, коли він приїхав уже із новою дівчиною, сказала йому:

— Тобі вже зовсім недовго залишилося мене чекати. Якийсь рік — два, та й усе.

— Справді, усе, — усміхнувся Руслан. — Якщо хтось спробує наблизитися до тебе через рік чи два, твій брат його приб’є, а потім прикопає.

Я подумала і вирішила, що, мабуть, він має рацію. А Руслана мені втрачати не хотілося.

— А якщо за три роки? — поцікавилася я, прикинувши, скільки мені залишилося до повноліття.

— Ну, це інша річ, — відповів Руслан. — Може, твій брат цього «щасливчика» просто закопає живцем.

— Підходить, — погодилася я. — В разі чого, то я тебе відкопаю.

Тоді я вперше почула сміх Руслана. І якби вже не була в нього закоханою, думаю, закохалася б у цю мить.

Напевно, інші теж рідко чули його сміх, тому що я пам’ятаю здивовані обличчя його пасії та мого брата.

Сміх…

Я неодноразово згадувала його. На жаль, мені все частіше доводилося вдаватися до спогадів, тому що межа відчуження між мною та Русланом не зникла, а лише розросталася.

Приїзди все рідше, короткі хвилини спілкування, яке мені вдавалося урвати, а якщо ми випадково перетиналися в місті, я взагалі була для нього невидимкою. Він лише ледь помітно кивав.

Але завжди з’являвся на мій день народження.

Завжди, крім цього разу.

Нічого не тішить — ні подарунки, ні вітання. Я ледве примушую себе усміхатися, а сама постійно дивлюся на годинник. Зараз… зараз він прийде…

— Ти кому дзвониш? Руслану? — питаю нетерпляче, помітивши, як брат набирає чийсь номер.

— Ні, — усміхається він. — Рус зайнятий, не хочу його відривати.

Зайнятий.

Ні, я знаю, що він із кимось зустрічається. Але в такий день… Адже він завжди звільняв цей день для мене.

Варто тільки уявити, як він когось цілує в цю хвилину, і мене переповнює така гіркота, що витримати нестерпно. Сама точно не впораюся. Я не зможу прикидатися й далі. Мені душно тут. Мені хочеться ковтнути свіжого повітря. І як і він, хочеться щось змінити.

Це правильно. Адже він першим захотів змін. І я також можу. Можу обійтися без нього.

Наша домовленість здається смішною й наївною. Раніше я забороняла собі думати про це, а тепер…

Тепер це стає очевидним.

Я йому не потрібна. Я йому байдужа. І нічого не зміниться. На мене почали задивлятися хлопці, я знаю, що маю гарний вигляд. Але він не помічає в мені змін. Я просто сестра його друга.