7.2

Я смикаю руку, хочу вирватися, але його хватка стає жорсткішою. Його не хвилює те, що на мене чекають у клубі. І не хвилюють погляди людей, коли він практично тягне мене на буксирі до стоянки.

– Я не хочу їхати, – ціджу я, не в змозі протистояти його натиску. – Я не хочу, ти мене чуєш? Відпусти мене!

– Відпущу, – відчинивши двері своєї автівки, він майже заштовхує мене до салону. – Після того, як передам в руки твоєму брату.

– Якщо це все, що тебе хвилює, зі своїм братом я сама…

Він різко схиляється, загороджуючи мені не тільки вихід, але й усе світло, і тепер у мене відчуття, що на мене дивиться сама темрява.

– Досить. Сама ти вже достатньо накоїла.

Він відхиляється.

Відходить на кілька кроків від автомобіля. Дістає цигарки, затягується.

Двері відчинені, я можу спокійно піти – він не буде мене наздоганяти. Я можу зробити так, як хочу.

Але натомість дістаю телефон і пишу повідомлення подрузі:

«Свєт, я їду. Ти зі мною?»

«Ні, зустріла знайомих, тож ще залишаюся. Зідзвонимося».

«Ок)».

Кидаю телефон у сумочку і продовжую сидіти.

Сидіти й дивитися на маленький вогник, відчуваючи, як щось повільно тліє всередині.

Напевно, це страх відступає. Страх, який я заштовхувала, намагалася не помічати, але він однаково був зі мною. А тепер він повільно розв’язує вузли, якими мене сковував. Тому що зараз всупереч тому, що напруга між мною та Русланом настільки густа і відчутна, що її можна різати ножем, я почуваюся в безпеці.

Недбало кинувши недопалок, Руслан сідає в машину. Його рука нетерпляче лягає на кермо, він не дивиться в мій бік. Але з місця зривається, тільки коли я зачиняю двері зі свого боку й пристібаю ремінь.

Тепер, коли відринув адреналін, навалюється втома й купа безладних думок. Мене кидає з крайнощів у крайнощі – хочеться сказати Руслану «дякую», хочеться сказати, що він не мав права до мене торкатися. Хочеться запитати, як він опинився поряд. Він не міг бачити, що я виходжу з клубу, адже він був зайнятим. Але значно сильніше хочеться просто мовчки їхати вільною дорогою.

Руслан так і дивиться виключно перед собою, ніби мене поруч немає. А я дивлюся на місто, яке залишається за колесами шин.

Йому потім повертатися: адже в його будинку ще навіть не розпочато ремонт. І хоча один день нічого не вирішує, мене пронизує маленький уламок провини. Даю собі обіцянку, що завтра ж серйозно візьмуся за його проєкт, і він анітрохи не пошкодує, що вибрав мене. Я навіть аванс із нього не візьму.

Автомобіль зупиняється біля мого будинку, а я так і не вигадала, що краще сказати. І піти мовчки теж неправильно. Сьогодні весь вечір якийсь неправильний, усе вийшло не так. Хочеться бодай щось зробити як треба – наприклад, налагодити стосунки із замовником, який не в настрої.

– Руслане… – видихаю я.

І роблю паузу, тому що він повертає голову, і я бачу в його очах темряву, яка нікуди не пішла. Вона засмоктує, нагадує про те, що сталося біля клубу. Його дотики, шепіт, його губи, що повзли по моїй шкірі.

Поворухнувши рукою, чую брязкіт браслетів – безтурботний, веселий, і беру з них приклад. Усміхаюся. Вдаю, що нічого не було.

– Дякую, що підвіз. Буду вдячна ще більше, якщо повернеш мою сумочку.

Він розташував її ліворуч від себе, тому мені без його допомоги ніяк не дістати. Мовчки передає її мені. Потрібно виходити, а я чомусь кручу сумку, розглядаю.

– Ручка зламалася, – зауважую і, щоб розбавити незручність, додаю: – Необережний ти з жіночими слабкостями.

Незручність лише посилюється. Ну що ж, гаразд. Штовхаю двері й, не дивлячись на Руслана, на одному подиху вимовляю:

– Ще раз дякую. Щойно в мене з’являться перші начерки, я дам тобі знати. До зв’язку.

– Ні.

Я не одразу розумію, що мені не почулося. Уже зачиняю двері за собою, бачу, що його рука знову повернулася на кермо, а потім…

– Що? – відчинивши двері, зазираю в салон.

– Я казав, що мені потрібен серйозний підхід. Ти, як і раніше, чуєш тільки себе й думаєш лише про себе. Мені це не підходить.

– Але ти…

Від образи слова застрягають у горлі. Я хочу заперечити, хочу сказати, що він чинить неправильно, і не можу. Тому що до образи домішується гордість і не дозволяє мені цього.

Грюкнувши дверима, я випростовуюся і йду. Я не буду йому нічого доводити. Я не хочу йому нічого доводити. У нас вистачає замовників, які мріють, щоб ми взяли їхнє замовлення. Тож одним більше – одним менше…

А його слова зачіпають. Не повинні, а зачіпають серйозно. Добре, що мене ніхто не зустрічає – брехати рідним у вічі й вдавати, що все гаразд, було б складно. Коли я підходжу до своєї кімнати, бачу, як у кімнаті брата гасне світло. Теж вдало збіглося, гірше було б, якби він на мене чекав.

Укутавшись у плед, я довго сиджу на підвіконні й дивлюся в чорнильну ніч. Говорити ні з ким не хочеться, тому коли я бачу, що дзвонить Ед, переводжу телефон на беззвучний режим.