7.1

Я ніколи його таким не бачила. Зазвичай він настільки майстерно приховує свої емоції та почуття, що деякі з них я собі вигадала. Щоправда, зрозуміла це згодом.

Його зелені очі зараз здаються чорними, і це не лише через освітлення – зіниці практично затопили райдужку. Брови нахмурені, губи щільно стиснуті, дихання важке. Це не злість. І не роздратування, ні. Це гнів.

Видовище настільки незвичне, що я мимоволі задивляюся. Погляд ковзає по його вилицях, напружених губах.

Кумедно: я все ж таки змогла викликати в нього сильні почуття. Щоправда, не ті, що хотіла колись.

– Тобі смішно? – він примружується, наближає обличчя до мого. – Ти хоч уявляєш, що він міг із тобою зробити? Навіть не так – що він хотів з тобою зробити?

Він так близько, що його дихання змішується з моїм, і я можу навіть скуштувати на смак його злість. У неї смак перцевої м’яти. Гірчить. І на подив, тягне спробувати ще, коли він із різким видихом усувається.

Злюсь. На нього. На себе. На цю безглузду ситуацію. На те, що він усе ще викликає в мені хоч якісь емоції, коли мені має бути вже байдуже.

– Це не твоя справа. Може, я теж хотіла.

Я хочу відійти, повертаю голову, шукаючи відступні шляхи, але Руслан і не думає мене випускати. Ба більше, присувається до мене, майже втискається в моє тіло. Я здивовано хапаю ротом повітря, але моє роздратування гасне під натиском його обурення.

– Хотіла?! Ось цього?

Його пальці зариваються в моє волосся, притягують до себе, доти, поки все, що я можу бачити – чорні розширені зіниці. Він не дає мені часу прийти до тями, не дає вислизнути від нього. Не шкодує мене, навіть чуючи, як я завмираю, коли його губи торкаються моєї скроні.

Не цілує, ні. Обпалює подихом, у який вплетено роздратування, злість і гнів, який у ньому не охолов.

– Впевнена? – вкрадливий шепіт.

А губи вже ковзають униз, по щоці… до підборіддя… І ні, це знову не ласка. Це вишукане катування, коли він пожирає поглядом мої губи, але не торкається їх. Хіба що тільки подихом.

Він хоче мене покарати. І його не турбують методи. Його губи ковзають по моїй шиї, змушуючи мене тремтіти. Навіть знаючи, що він це бачить, відчуває. Тому що його погляд не відпускає мене, як і руки.

– Точно впевнена?

Запитує, але не дозволяє відповісти.

Він сильніше заривається пальцями в моє волосся, притягує мою голову ще ближче, практично зіштовхуючи між собою наші роти. Моє дихання, рване, проти нього – розміреного, важкого.

Темрява згущується, злизує всі фарби, залишаючи мені всього два кольори – зелений і чорний. Всередині мене б’ється страх, але й він безсилий проти холоду цього голосу. Він б’є, як батоги, розриваючи щось тягуче, непіднімне.

– Ну якщо хотіла, і тобі байдуже, що це буде не Ед…

Я прикриваю очі. Відгороджуюсь. Але вибагливий шепіт не дозволяє мені сховатися.

– Дивися на мене.

Ні, я не буду. Не буду…

Але мої очі здивовано розкриваються, коли він задирає мою сукню, і я відчуваю його пальці в себе на стегні, що впевнено повзуть вгору.

– Ти… – зривається з моїх губ.

– Я, – усміхається він. – Але ж тобі все одно, правда?

Його пальці – як тавро ката, залишають болючі опіки там, де він до мене торкається.

Вгору…

Ще вище.

– Досить… – з мого горла виривається судомний видих, час зупиняється, тиша б’є в барабанні перетинки. І раптом вибухає якимось тріском…

Ми обоє завмираємо.

Дивимось одне одному в очі.

І ковтаємо це мовчання – доти, поки в нього не вриваються звуки, запахи та кольори. Ще секунду його серце звинувачувально стукає поруч із моїм, а потім Руслан відпускає мене, і від вибухової суміші емоцій не залишається і сліду.

– Він би не зупинився, – кидає байдуже.

Так звичніше, так правильніше, коли він такий. І так я швидше згадую, де я і з ким.

Поправляю волосся, плаття, шукаю машинально сумочку, і лише тепер помічаю, що вона випала в мене з рук. Хочу нахилитися, але Руслан випереджає мене.

– Я чув, що в жіночій сумочці можна знайти будь-що, але не уявляв, що це справді так.

Він підіймає те, що встигло випасти – електрошокер, газовий балончик і кастет. Закидає це до сумочки, але не повертає її мені.

– Цим треба вміти користуватися. Інакше для будь-якого чоловіка це так само небезпечно, як пудра, парфуми та пилка для нігтів.

– Візьму до відома.

Я простягаю руку, щоб забрати сумочку, але він із силою стискає її. Я відчуваю жалібний тріск, і дуже сподіваюся, що це не пудра, яка в мене справді є.

– Поїхали.

Помітивши мій здивований погляд, він просто хапає мене за руку й тягне вперед, до стоянки.

– Але… я не можу!