6.2

Я ковтаю. Відчуваю, як шалено починає стукати моє серце, долоні неприємно пітніють, але я не відводжу погляду, коли відповідаю:

– Ні.

Усміхається. Його пальці перебирають мої пасма, а погляд переміщується на губи. Він хоче мене. Сильно хоче й не намагається цього приховати. Упевнений, що я просто граю, прикидаюся гарною дівчинкою, а насправді тільки й чекаю, коли ми опинимося вдвох на задньому сидінні.

– Прокотимося з вітерцем, – спокушає голосом та усмішкою. – Тобі сподобається. Я вмію поводитися з «цукерками».

Від його слів до горла підкочує клубок, дихати стає важче. Він помилково сприймає це за збудження та за згоду. Бере мене за руку й намагається відвести за собою.

Вуха закладає, перед очима чорніє, всередині зароджується крик, але я пригнічую його.

Мені не страшно. Не страшно. Я завжди можу сказати «ні». Жінка має право відмовитися будь-якої хвилини.

І нічого не станеться.

Я маю таке право.

Маю.

Я можу, можу…

– А може, ти маєш рацію й ми не будемо тягнути? – широка долоня впирається в стіну з одного боку від мене. – Тоді в нас два варіанти – або ти швиденько зробиш те, що хотів зробити я, і задоволення отримаю тільки я…

Друга його рука лягає мені на стегно й недвозначно опускається вниз.

– Або теж швидко, але задоволення отримаємо ми обоє.

Вкрадливий голос, гаряча долоня, погляд, що обпалює мої губи – він упевнений, що в мене жодного шансу перед ним встояти. А мене починає трусити, варто тільки уявити…

– Вже тремтиш. Цукерко, ти така чутлива…

– Ні.

На його губах розквітає поблажлива усмішка.

– Цього не треба соромитись. Я ж відчуваю. Це добре, що ти така чутлива, усе буде ще крутіше, ніж я уявляв. Нумо, цукерко…

Він схиляє голову, щоб поцілувати, і я різко відвертаюся. Його губи зачіпають щоку, я відчуваю його мокрий язик. Ні, не можу більше…

Намагаюся його відштовхнути, але й цей жест він сприймає як кокетство. Давши моїй сукні спокій, кладе долоню поверх моєї й киває:

– Так, Цукерко, ти влучила майже в саме серце. Але болить у мене не там. Якщо ти опустишся трохи нижче…

Хочу відштовхнути його – не вдається. Він впевнено тягне мою долоню вниз, до своїх штанів.

Не чує…

Він теж не чує…

Мій погляд вихоплює деталі – темрява, приглушені звуки музики, щебет якогось нічного птаха, ковзання шин, а потім усе це згущується в суцільний клубок мороку й оглушливої ​​тиші. Коли я бачу, як ворушаться його губи, розумію, що він щось мені каже, але єдине, що чую – як набатом б’є моє серце, розливаючи венами вже не адреналін, а страх.

Страх, який я чавлю в собі, ховаю його за усмішкою. Декілька секунд фори, поки він думає, що я згодна, що він мене переконав. На дотик розстібаю сумочку і трохи заспокоююсь.

Я в безпеці. Я можу за себе постояти. Я можу, маю право сказати йому «ні».

– Я не хочу.

– Що?

– Я не хочу, – повторюю. – Будь ласка, відпусти мою руку.

Від несподіванки він навіть підвисає, а потім матюкається й лише сильніше стискає мою долоню. Він злиться, я бачу, як надувається вена на шиї. Погляд стає неприязним, а запах від цигарок, здавалося, посилюється.

Якщо він мене не відпустить… Я намацую в сумочці та стискаю електрошокер. Можливо, усе обійдеться. Але якщо ні…

Не обходиться.

Він все-таки вибухає і вихлюпує на мене своє невдоволення. Буквально захлинається й шипить, коли говорить. Жодного милого шепоту.

– Якого біса ти крутиш задом, привертаєш до себе увагу, а потім гальмуєш?

Я смикаю електрошокер, але моя рука німіє в сумці, коли я чую збоку холодний голос Руслана:

– Як цікаво. Вибрав дівчинку, а сам… Думаю, твоїм друзям було б цікаво дізнатися, чим обмежується коло твоїх інтересів.

Олег різко розвертається і примружується, намагаючись розгледіти в тіні того, хто з ним розмовляє. Темний одяг, тьмяне освітлення, та й Руслан не полегшує йому завдання – стоїть, упираючись плечем у стіну.

Він за кілька метрів, але я бачу його дуже чітко. Рукави сорочки засукані, поза лише оманливо розслаблена – він готується до бійки. Ба більше, прагне, судячи з погляду, від якого в мене мороз шкірою. Олегу, мабуть, теж здається, що в перспективі приємного мало, тому що голос звучить роздратовано, навіть якось надривно.

– Це не твоя справа!

– Те, що ти робиш із друзями – згоден. Якщо їх усе влаштовує, не мені вам заважати. А ось те, що ти робиш тут – дуже навіть моя.

Олег недовірливо гмикає, вдивляється в Руслана, а потім кидає на мене скривджений погляд і спльовує:

– Так би й сказав, що вона – твоя.

Ні, я сперечатися не буду, хоча він неправий. Мовчу. Полегшено видихаю, коли він від мене нарешті відхиляється.