6.1

– Нічого собі екземпляр! – шепоче Світлана, коли ми прямуємо до сходів. – У нього такий погляд, що я вже сама пропітніла.

Я з цікавістю кручу головою, вишукуючи красеня, який зацікавив подругу навіть більше, ніж фітнес. Зазвичай із таким придихом вона говорить лише про своє захоплення.

– Не там, – вона зупиняється, хапає мене за руку і, вдаючи, що поправляє босоніжку, кидає погляд убік. – Там четверо за столиком. Тюхтій із двома маленькими піраньями, які прямо там готові його пообгризати, і з ними ще один. Похмурий такий, у чорній сорочці та з татуюваннями на руці. Не помітила?

Я не просто помітила. Я знаю, що це не єдине його татуювання. Чорний череп на правій кисті. Від нього, звиваючись зигзагами, тягнеться «дим», який можна розглядати нескінченно. А на плечі ламані, химерні лінії згущуються, стають схожими на воронове крило і злегка зачіпають ним шию.

– Боже, врятуй та збережи, – з почуттям вимовляє подруга. – Він дивиться так, ніби я в пеклі й відмовляюся стрибнути в казан, який він старанно для мене розгойдує. Уфф, припікає. Ти його випадково не знаєш?

– Хочеш, щоб я домовилася, і він загнав у казан когось іншого? Може, я тебе трохи засмучу, але в пеклі в мене зв’язків немає.

– Дивно…

– Буває.

Я намагаюся зрушити подругу з місця, але вона продовжує витріщатися на той столик. І взагалі поводиться так, ніби її вже трохи промаринували перед прожарюванням.

– Ні, все-таки він так дивиться… Може, це сексуальний маніяк?

– Ризикую знову тебе засмутити, але навряд чи. Це друг мого брата.

– А-а, – розчаровано тягне вона й нарешті відпускає мене. – Тоді точно ні. Вже скільки я твого брата розкручувала на ці подвиги… Хоча дивно, що він так біситься, дивлячись на нас.

Біситься?

Руслан?

Така гучна заява змушує мене озирнутися, але, природно, нічого подібного немає і близько. Це гра світла та тіні. Й обман Свєткиних очікувань. Руслан навіть не дивиться в наш бік.

– Після стількох коктейлів ще й не таке примариться, – усміхаюся я.

Але навіть якщо й так, це їхній єдиний мінус, тому що вони допомагають мені розслабитися. Гарна музика, лукавий погляд подруги, наш сміх, коли ми виходимо на танцмайданчик і вливаємося в натовп – усе це заводить, змушує хлюпатися у венах адреналін.

Мені подобається. Подобається просто відчувати. Подобається, що на мене дивляться. Подобається бачити в дзеркалах своє відбиття. Подобається, як переливається моя сукня. Заплющивши очі, я віддаюся танцю повністю.

Він поглинає мене, стирає всі тривожні думки, розширює межі дозволеного. Усміхнутися у відповідь хлопцю, який мені усміхається. Крутнутися, вильнути стегнами, заклично підняти волосся, коли він, залишивши приятелів, прямує до мене. Відповісти викликом на погляд, яким він мене роздягає – дивись, чому ні, адже я і справді вродлива. Дозволити його рукам торкнутися себе. Не смикнутися вбік, а розсміятися від шепоту у вухо:

– Ти карколомна, Цукерко.

І продовжувати танцювати, доки не зіб’ється дихання. Поки не стане так спекотно, що захочеться ковтнути свіжого повітря.

– Перекуримо? – начебто зчитує мої бажання незнайомець.

Повагавшись, я стискаю сумочку і згідно киваю. Він бере мене за руку й виводить із юрби. Гаряча долоня, він і сам дихає жаром, тому що ми добре відірвалися, але я чомусь відчуваю між лопатками холодок.

Миготить спонтанна думка обернутися, але я відмахуюся від неї. Звісно, ніхто не спостерігає за мною. Він зайнятий. А мені здалося через хвилювання, яке знову підкрадається до мене на своїх метушливих лапках.

Вулиця зустрічає теплим вітром, чиїмись тихими розмовами та далеким сміхом. У порівнянні з клубом, можна сказати, тиша.

– Тут однаково голосно, – каже хлопець, з яким я танцювала, і киває убік. – Може, відійдемо? Хоча б нормально познайомимося.

У нього приємна усмішка, викликає прихильність. Він думає, що я погоджуюсь тому. У темних очах миготить задоволення, і він вирішує мене заохотити за хорошу поведінку.

– Олег, – представляється, коли ми опиняємось за рогом будівлі.

Мені байдуже його ім’я. Я впевнена, що якщо ми знову побачимось, навіть не згадаю обличчя. Але поки він діє за моїми правилами, я не проти бути цяцею.

– Міла.

Так мене ніхто не кличе – хай кличе він. Для нього я теж лише епізод, який він незабаром забуде.

– Ти така мила, Міло…

Він простягає долоню, вдаючи, що заправляє мені за вухо довге пасмо. Не відхиляюся. Спостерігаю за ним. Хоч дихання на мить переривається, але він цього навіть не помічає. Або сприймає за трепет від його ласки.

Усміхнувшись, він дістає з кишені джинсів запальничку та цигарки. Не зводячи з мене погляду, прикурює. Жадібні затяжки і якісь метушливі: імовірніше за все, йому справді хочеться покурити.

А запах у його цигарок неприємний. Попри те, що він пускає струмінь диму вбік, мене однаково зачіпає сиза хмара.

Я роблю крок убік, і він, мабуть, розуміє, що може мене проґавити. Відкидає цигарку і крокує за мною. Відтісняє до стіни, але я не сіпаюся. Дивлюся на нього – і що далі?