5.2

Легкий тон і його впевненість, що все мине добре, передається й мені. Щоправда, вона зникає, щойно таксі зупиняється біля модного клубу.

– Приїхали, – зауваживши, що я не поспішаю виходити, повідомляє таксист.

Киваю. Стискаю в руці телефон, дивлюся на яскраву вивіску, на двох охоронців, на молодь, що гуде навколо, і не можу ніяк вийти.

– Передумали?

Я розумію, що таксисту не терпиться виїхати на нове замовлення. Дістаю на кілька купюр більше, щоб він трішечки помовчав.

А потім заплющую на мить очі й штовхаю двері. Відлуння музики, гучний сміх – я зазначаю їх мимохідь. Погляд приковується до кута будівлі, на яку падають уламки світла ліхтаря.

Таксист від’їжджає й сигналить мені на прощання, тим самим виводячи зі ступору. Труснувши головою, відкидаю від себе тривожні думки й набираю Світлану.

– Я вже всередині, – повідомляє подруга. – Нумо, поквапся, я замовила нам по коктейлю. Мій закінчується, тому твій в небезпеці.

Смачний прохолодний коктейль – саме те, що мені треба, тому що я відчуваю неприємну сухість у роті. Вона посилюється, коли я проходжу повз охорону й заходжу до закладу.

У клубі багато людей попри те, що вхід сюди може собі дозволити не кожен. Танцювальна музика, тіла, що звиваються в танці – перший поверх для тих, хто вже добряче розслабився. Подругу я очікувано помічаю на другому. Вона так активно махає рукою, що поки я до неї дістаюся, її столик уже беруть в облогу двоє помилково «запрошених».

– Хлопчики, зараз не до вас, – з усмішкою відмахується вона і відразу забуває про них, коли я підходжу.

З гучним вереском підскакує й буквально висне на мені. На очі несподівано навертаються сльози. Насправді я тільки зараз розумію, як сильно мені її бракувало. Її веселощів, грайливості, щирості.

– Ти що, зворушилася, так? – помічає подруга.

– Ні, просто ти казала, що схудла, я повірила. А тепер розумію – дарма!

Світлана не комплексує, тому що чудово знає, що має чудовий вигляд. Висока, зі спортивною фігурою завдяки майже побожному ставленню до фітнесу. Сукня винного кольору вигідно підкреслює її фігуру, привертаючи увагу до довгих ніг.

Вона сміється, поправляє довге світле волосся, ще раз обіймає мене й повертається за столик. Там не тільки два сиротливі коктейлі, про які вона говорила. Є й закуски у досить пристойній кількості.

– Все-таки треба було тебе до нас додому запросити, – кажу я, сумно оглянувши цей достаток.

– Тоді б похід у клуб скасувався, – знизує плечима вона. – Я спробувала б узяти реванш і все-таки спокусити твого брата.

Я усміхаюсь. Вадим їй давно подобається. Так, вона зустрічалася з іншими, не вважаючи необхідним чекати того, хто не бажає її помічати. Як на мене, і правильно робила. Тому що Вадим теж знає про її симпатії, але взаємністю не відповідає. Вже як тільки вона не намагалася, навіть мене якось узяла в спільниці. І в коморі в нашому домі вони разом сиділи, і автівка в неї «ламалася» якраз біля його роботи, і під дощ вона потрапляла в напівпрозорій сукні, і єдиним, до кого могла додзвонитися – дивовижним чином виявлявся Вадим.

Нічого не спрацювало. Усіх пасток йому вдалося уникнути. Двері в коморі він безжально виламав. Автівку встигли полагодити добровольці ще до того, як мій брат вийшов надвір. А під час дощу він викликав таксі й разом із ним відправив їй у подарунок свою парасольку.

– Шанси були, – говорю я. – Він сьогодні за столом віддувався не тільки за себе, а й за мене, тож стомлений, розслаблений. Коли я йшла, він ледве піднявся з дивана, тож далеко не втік би.

Світлана ненадовго замислюється, водить пальцем по краю келиха, а потім відмахується.

– Гаразд, нехай відпочиває. Не руйнуватиму свою мрію реальністю. Може, дочекаюся більш вдалого випадку. Ти не уявляєш, скільки чоловіків хочуть просто відлежатися.

– Розкажи, – пропоную я.

Світлана недовірливо підіймає брову, мовляв, – ти справді готова? Впевнена? Я киваю й анітрохи не жалкую. Від її розповідей я так сміюся, що зовсім про все забуваю й навіть не рахую коктейлі.

Мені просто добре. І весело. І вільно. І дуже хочеться танцювати.

Підхопивши новий коктейль, який приносить офіціант, я кидаю зацікавлений погляд на танцмайданчик.

– Тут така калорійна їжа, – допиваючи коктейль та оглядаючись, каже Світлана. – Може, зробимо добру справу? Примусимо чоловіків добре пропітніти?

Я сміюся. Й осікаюсь, коли мій погляд падає убік, за один зі столиків. Він недалеко від нас, просто так розташований, що його не було видно. А тепер я бачу і столик, і диван, і тих, хто на ньому сидить.

Темноволосий чоловік років тридцяти, дві брюнетки років на десять молодші. Їх я не знаю. А ось чоловік, який разом із ними, мені знайомий добре. Більш ніж добре. Тому що це Руслан.

Мені ввижається в його погляді несхвалення, коли я підводжуся слідом за подругою. Але навіть якщо й так, це не завадить мені танцювати.