5.1

– Вибач, – говорю я, коли в мене дзвонить телефон.

Зазвичай, коли я із замовником, я перемикаю його на вібрацію, але поїздка вийшла спонтанною і я про це зовсім забула. Мимохідь дивлюся на ім’я абонента й не можу стримати усмішку.

Свєтка. Ми з нею дружимо ще зі школи, не припинили спілкування й коли я поїхала. Весь час будували плани, як відсвяткуємо моє повернення. Зараз, коли нас розділяють якісь жалюгідні кілометри, побачитися хочеться особливо сильно, але я скидаю дзвінок.

– Так… – оглядаюся, вирішуючи, куди попрямувати далі, і знову відриваюся на те, щоб скинути виклик.

Цього разу я перемикаю телефон на вібрацію, але він наполегливо продовжує гудіти. Мабуть, це дратує Руслана, тому що він карбує:

– Відповідай.

З його панського дозволу я відходжу на кілька кроків і приймаю дзвінок.

– Ну нарешті! – долинає обурення подруги. – А я вже думала, що всі плани скасовуються й ти заснула! Страшенно за тобою скучила, просто страшенно! Тільки спробуй заснути!

– Я теж дуже скучила, – усміхаюся я. – Ні, все як домовлялися, не хвилюйся. Просто я трішки зайнята.

– Сподіваюся, що і справді трішки. Тому що знаючи, як довго ти збираєшся… Ти на годинник взагалі дивилася?

Прибравши телефон від вуха, я дивлюся на час і розумію, що подруга має рацію. І річ навіть не в тому, що я довго збираюся. Ні, це також. Але в цьому випадку мені потрібно буде ще й налаштуватися…

А я не знаю, скільки це займе часу. Варто лише подумати про те, що я збираюся зробити, і відчуваю, як усередині починає стискатися тугий вузол. От і треба буде його розв’язати.

– Подивилася, – намагаюся говорити весело, як і раніше, і морщусь, почувши, як здригнувся голос. – Все гаразд. Я встигаю.

– Дивись мені, – удавано погрожує подруга. – Я ж не тільки хочу з тобою побачитися, я хочу, щоб ти мені розповіла про Еда. А ти?

Я знаю, що вона чекає від мене запевнень у відповідь, як мені її бракувало, й навмисне кажу зовсім інше:

– Так, мені теж кортить розповісти тобі про Еда.

Вона сміється, нагадує місце зустрічі й час і як вона не любить чекати, і ми на цьому прощаємось.

Обернувшись, я натикаюсь на погляд Руслана. Мені не подобається, що він мене так розглядає. Наче щось прикидає подумки. Намагаюся налаштуватися на діловий лад, але виходить кепсько. Думками я вже не тут, та й господар дому явно не в настрої.

– Гадаю, – кажу я, – на цьому первинний огляд можна закінчити. Завтра я повернусь і зроблю заміри. Ну й потім… підтримуватимемо зв’язок.

– Звучить заманливо.

Він відштовхується від отвору дверей і першим прямує до виходу. Мені здається, у нього навіть настрій покращується, тому що я встигаю помітити осмішку. Хоча я б теж раділа, якби хтось захотів замість мене попрацювати.

В автомобілі ми їдемо в повній тиші. Він не намагається зав’язати розмову, дивиться на дорогу так уважно, ніби ми їдемо завантаженою трасою. Не найкращий час, щоб натякнути про аванс. Ось коли вже буде що йому показати, коли він переконається, що без мене йому ніяк не обійтися, коли закохається в мій проєкт і захоче його…

Кортить вже взятися за роботу. Якби не плани на вечір, мене з того будинку було б не виштовхати.

З іншого боку, це не менш важливо. Ні, насправді набагато-набагато важливіше. Нічого, одну ніч потерплю.

– А ти заходити не будеш? – дивуюсь я, коли Руслан зупиняє автомобіль біля нашого будинку і просто чекає, коли я вийду.

– Навіщо?

– Ну… – я чомусь трохи знічуюся, коли він припиняє розглядати дорогу й повертається до мене. – Ти ж приїхав побачити Вадима.

– Якби я з учорашнього дня так сильно скучив, я б спокійно подивився на нього через вайбер.

Я зітхаю, але вирішую не вступати з ним у словесні баталії. Щоправда, уже відчинивши двері, не можу втриматися від маленької шпильки:

– Попереджаю: коли брата мучитимуть горілими кексами, я скажу, хто міг би допомогти йому, але не захотів.

І квапливо виходжу з автомобіля. А то раптом ненароком вмовлю? Краще з’їсти кілька горілих кексів, ніж бути з ним довше, ніж необхідно. Зайвий кілограм, навіть якщо він утвориться, мені терпіти простіше.
 

– Як тобі дім? – цікавиться мама, щойно я входжу.

– Наш кращий.

Вона обіймає мене і з усмішкою змовника повідомляє:

– Вадим тобі там залишив парочку кексів…

Я кидаю погляд у вікно, спостерігаючи за тим, як від’їжджає автомобіль і, придушивши зітхання, йду слідом за мамою. Мрії збуваються, принаймні в тих, хто вміє їх стоїчно приймати.

На щастя, брат або вирішив подбати про мене за звичкою, або був дуже голодним, але кексів виявляється дійсно всього парочка. А ще він зішкріб з їхнього дна горілі скоринки, тому зі своєю часткою я впоралась доволі швидко й не без задоволення.

Поки я жую, слухаю маму. А потім починаю поспішати й ми не встигаємо поговорити на тему, яка цікавить її найбільше.

– Що, так і втечеш, нічого не розказавши? – запитує мама. – Мені ж треба знати, коли у вас весілля. Ми маємо встигнути підготуватися.