4.2

Хм… ось воно як? Тепер зрозуміло, чому він не хоче мене знайомити з господинею цього дому.

Щоправда, дарма він так розраховує на власний смак. Я ось точно знаю, що в нього з цим проблеми: бачила я його промахи, страшно згадати. Одна була вся шоколадного кольору через креми для засмаги й реготала, хрюкаючи, як дикий кабан. Коли вона в нас з’являлася, усі собаки в околиці рвалися з ланцюгів на полювання. Але підібратися до здобичі змогла лише невинна на вигляд сусідська такса.

Щоправда, собачу честь вона захистила майже ціною власного життя: отруїлася після укусу, два дні лежала у відключці, з висунутим назовні темно-коричневим язиком.

У другої була кінська грива й линяння, тітка Глаша потім після неї пів дня підмітала доріжки біля будинку. Коли Руслан приїхав наступного разу, вона сказала, що все зберегла і в разі чого може передати «багатство» господині назад. Але він сказав, що вони розлучилися. Напевно, та дівчина облисіла раніше, ніж у неї з’явився шанс зробити пристойний шиньйон.

Ще одна була високою, м'язистою, з дуже витягнутим обличчям, а говорила так – ніби била копитом. Щось його тоді виразно тягнуло на коней. Але й ці перегони закінчилися швидко.

А потім з’явилася настільки тиха, настільки полохлива, що я взагалі її ледве розгледіла на масивному дивані біля Руслана. Вона нагадувала поряд із ним маленького кролика, якому не пощастило потрапити на вечерю до удава. Складалося враження, що він умовив її приїхати шантажем та погрозами. Ну або тим, що вона стане його стравою на найближчий обід. А потім поїв у нас гарненько й пограв у шляхетність. Тому що вони розлучилися в рекордні терміни: уже на зворотному шляху з нашого дому.

Але якщо не домішувати сюди особисте, а говорити виключно про проєкт… Даремно, ох, даремно він покладається виключно на себе. Кожна жінка обов’язково захоче привнести до будинку щось своє. Вона взагалі може уявляти все зовсім інакше.

Ну та гаразд. Моє завдання – добре попрацювати, а там хай сам пояснюється. Наприклад, з чого він раптом вирішив, що їй буде приємніше спати під його хропіння, а не під звуки телевізора.

– Ого! – я ледве не присвистую, коли зазираю в наступну кімнату, яка виявляється ще більшою, ніж попередня. – Дивлюся, у тебе завищені вимоги лише до дизайнерів, а проєктувальник та будівельники явно не морочилися. Ще кілька таких кімнат – і все, будинок закінчився.

– Це дитяча.

– І що, – обернувшись, дивлюся на нього з цікавістю, – ти думаєш, що коли дитина народиться, їй одразу знадобиться футбольне поле?

– Я хочу, щоб у мене була не одна дитина, а троє.

– Троє?

– Чому ні? – знизує плечима Руслан. – Будинок великий, місця вистачить і на собаку.

Великий будинок, троє дітей і собака…

Я відвертаюся від Руслана, щоб не виказати емоцій. Киваю, мовляв, так, узяла до відома і просто розглядаю планування. А всередині мене щось болісно ниє, заважає вільно вдихнути.

Я практично проштовхую в себе кисень. Не думати… Головне – не думати про це… Це мене не стосується. Це зовсім стороння для мене людина. Мало які в його голові блукають фантазії?

Не моя це справа. Навіть якщо ці фантазії скидаються на мої. Наївні, світлі та ще не вигорілі вщент.

Хоч би він щось сказав. Що-небудь, щоб я відвернулася від думок. Хочу сама вимовити бодай слово, і не можу. А потім стає пізно – тиша засмоктує мене й відкидає в майже забуте минуле…

Мені дванадцять, знову мій день народження. Мене вже всі привітали, окрім нього. Але я знаю, що він прийде.

Останнім часом він нечасто в нас з’являється, але мій день народження він нізащо не пропустить. Я знаю це й тому поспішаю, мені дуже хочеться встигнути все закінчити до того, як приїде Руслан.

Я сиджу на підлозі, навколо мене багато журналів і світлин, які я завантажила з мережі. Перебираю, мені потрібно знайти доречні, але так, щоб ніхто ні про що не здогадався. Час підтискає, і я випадково колю долоню гострими ножицями. Але крик застрягає в горлі, коли я бачу, що на порозі моєї кімнати стоїть Руслан.

– Ти занадто рано, – бурчу я.

– Мені піти й знову повернутись?

Я хитаю головою, і тоді він перетинає кімнату й сідає навпочіпки навпроти мене. Тягне до себе мою руку, оглядає долоню, а потім обережно на неї дме.

– Так легше?

Я киваю, хоча це не так. Але я не хочу зараз про погане. Озирнувшись, я знаходжу потрібну світлину та останньою вклеюю її.

– Дивись, що я підготувала, – говорю я, розвертаючи до нього яскравий стенд.

Він примружується, розглядає картинки, але я не бачу ентузіазму в його очах і вирішую допомогти.

– Це дошка бажань. Усе, що на ній, обов’язково здійсниться. Ось… – я воджу пальцем для наочності. – У нас буде ось такий великий будинок, а ще ми з тобою будемо часто подорожувати. Я хочу до Праги. Почнемо з неї, тато розповідав, що там смачне пиво.

– Якщо тільки через пиво, то навряд чи воно тобі сподобається. Тож є хороший шанс заощадити.

– Зараз не сподобається, це зрозуміло, – зітхаю, тому що до нього дуже туго доходить. – Ну то це ж план не на наступний рік, а на життя. Ось, бачиш? Великий будинок, троє дітей, собака й ти. А, ще гарна машина. Ну як тобі?