4.1

Я рефлекторно беру в руки зв’язку, так само машинально зазначаю, що тут два ключі й дармовис із якимось ієрогліфом. Досліджую пальцем виїмки, розглядаю сірий метал, а потім розумію, що роблю, і з силою стискаю долоню, дозволяючи щербинам вп’ястися в шкіру.

– Круто, – кажу, легковажно усміхнувшись. – А до них додається дарча на дім?

– Ти про мене занадто поганої думки. Подарувати тобі зараз цей будинок – означало б увігнати у великі витрати. Я не можу так підставити сестру свого найкращого друга.

Його погляд досліджує моє обличчя, ніби він справді розглядає такий варіант, але трішечки сумнівається. Ну і як не допомогти такій добрій, але нерішучій людині?

– Можу розглянути варіант із заповітом!

– Боюся, що й тут тебе знову підставлю. Тут така річ, маразмом я не страждаю, тож заповіт складав би з урахуванням мого щомісячного утримання. А оскільки в старість я поки що не входжу й бажання в мене значно серйозніші й різноманітніші, ніж набір пігулок і скоринки хліба, це б тобі теж дорого коштувало.

Мені здається, чи в його словах є каверза? Бажання в нього значно різноманітніші… Ні, щодо нього – точно здається.

– З глузду з вами, чоловіками, можна з’їхати, – зітхаю я. – У принцеси навіть менші запити. Вона взагалі місяцями сидить без їжі!

– І свіжим повітрям не дихає, – підтакує Руслан. – А ти не поспішаєш відчинити двері.

– З дитинства принцес терпіти не можу, – заявляю я, розглядаючи ключі. – Від них стільки постраждало драконів!

Мені все-таки здається якимось неправильним, що він вручив мені ключі. Це ж його будинок. Я тут до чого?

– Це дублікат, – опускається до пояснень Руслан. – Я не зможу з’являтися тут часто, а тобі треба спробувати – чи впораєшся ти із замками.

А, одразу б так! Гмикнувши, я діловито й легко відчиняю замки й переступаю поріг.

Прохолода – перше, що відчуваю. Прохолода й порожнеча. Кроки звучать гулко, хоча я йду обережно, ніби справді боюся когось тут потривожити. Але я так завжди – будинок має прийняти тебе, інакше нічого не вдасться.

Я проходжу просторий хол, кидаю погляд в бік вітальні, але йду далі, нікуди не повертаю. Великі панорамні вікна, за якими розташувалася тераса. Зупиняюся й розглядаю цю красу – великий зелений лужок, уздовж огорожі високі сосни. А з лівого боку невеликий місток, перекинутий через штучний ставок.

Зробивши глибокий вдих, заплющую очі. Прислухаюся. Тихо так, що можна розрізнити, як вітер грає з гілками, птахи перемовляються, і раптом… Десь угорі, наче під самим дахом, щось рипнуло. І знову причаїлося.

– Медитуєш? – лунає в мене за спиною голос Руслана.

– Тобі б усе мене в ледарі записати, – бурчу я, розплющуючи очі. – А я, між іншим, уже працюю. Домовляюсь.

Я обертаюся вчасно: встигаю застати незвичне видовище – тінь подиву в зелених очах. Ну так, крім нього, тут нікого немає, я мовчу – який договір, з ким? Але це моя методика, і я нею ні з ким не ділюся.

– І як переговори?

– Закінчилися. Вдало, – я все-таки не витримую й багатозначно додаю: – Як і завжди.

Уже хто-хто, а він це має зрозуміти. Завдяки моєму таланту переговорів його гаманець значно схудне.

– Нарешті, – каже Руслан. – Є шанс, що у твій такий напружений графік все-таки впишеться ще й робота.

Я повільно видихаю, щоб його не послати. Нагадую собі про суму, яку витрушу з нього. І діловито цікавлюся:

– Для початку мені треба оглянути весь будинок, а не лише пороги. І ще хотілося б дізнатись – ти хочеш щось конкретне? Можливо, ти маєш своє бачення? Побажання? Я намагатимусь їх обов’язково врахувати. І найважливіше – ти житимеш тут сам?

Я навіть подих затамовую, тому що це справді дуже важливо. Нічого б не проґавити. Звичайно, потім ми ще пройдемося детальніше його побажаннями, але…

– Самого мене влаштовувала квартира. Це дім для сім’ї.

Я видихаю так різко, що навіть трохи закашлююся. Руслан одружується… Хто б подумав? Чи вже одружився?

Погляд мимоволі чіпляється за праву руку. Обручки немає. Хоча це не є показником. Усе можливо, все-таки три роки минуло. Його ім’я ніколи не спливало в наших розмовах із Вадимом чи батьками, а сама я не запитувала.

Спіймавши себе на тому, що все ще роздивляюся його руку, квапливо підводжу погляд. Навіть якщо він і помітив мій інтерес, це звичайна цікавість та здивування.

– Можливо… – прочищаю горло, це після кашлю, минеться. – Було б краще обговорювати інтер’єр будинку заразом і з господинею? Раптом ми з тобою обговоримо, домовимося, а їй не сподобається?

– Не хвилюйся. Вона довіряє моєму смаку. Упевнений, їй зрештою сподобається. Тим паче що ти обіцяла враховувати всі мої побажання.

– Я сказала, що намагатимусь… – вношу суттєву поправку.

– Так, – киває Руслан. – Тобі доведеться добре намагатися.

Тільки зараз я звертаю увагу, що він стоїть надто близько до мене. Так близько, що я відчуваю не тільки його подих на обличчі, а й жар його тіла. А якщо випадково трохи хитнутися вперед…