3.2

Що там було «по-третє» я забуваю, коли мені ввижається, що це він намагається пожартувати.

Я взагалі якось багато про що забуваю й перебуваю в певній прострації, тому що до тями приходжу вже сидячи в машині. Руслан за кермом, я активно пристібаюсь.

– Обіцяю сильно не розганятися, – каже він, помітивши, як я смикаю ремінь.

Кинувши в його бік зневажливий погляд (ну, я дуже сподіваюся, що моя розгубленість у зв’язку з тим, що відбувається, вже якось прим’ялася), я все ж таки здобуваю маленьку перемогу з ременем.

Їду.

Я їду до Руслана.

Знову.

Цей ідіотизм я виправдовую лише тим, що в мене з’явився шанс не просто довести йому, що я професіонал, а й заразом його ошукати.

Хоча, треба визнати, він мало схожий на жертву частих розводів. Замість колишньої Тойоти Ленд Крузер – нова модель, теж його улюбленого чорного кольору. Таке відчуття, що автомобіль він вибирає під одяг. На правому зап’ясті годинник у половину вартості авто. А в замкнутому просторі легко вловлюються ноти дорогого одеколону.

Нав’язливі ноти.

Я опускаю вікно зі свого боку, але це не дуже допомагає. Я надто гостро відчуваю й запах його парфумів, і те, що ми віч-на-віч. Бажання все переграти й відмовитися стає настільки сильним, що я переплітаю пальці в замок. Від уважного погляду Руслана спиною повзе холодна змійка, і я відвертаюся до вікна.

Незручно, шия ще після перельоту не відійшла, проте не спекотно. Та й на селище цікаво подивитися: за час моєї відсутності воно змінилося. Як і раніше, багато зелені, гарна дорога, але подекуди огорожі стали надійнішими та вищими, і вдалині додалися нові будинки. Автомобіль їде настільки неквапливо, що дорогою ми із зустрічними знайомими примудряємося не лише одне одного впізнати та привітатися, а й обмінятися кількома компліментами.

– Якщо скинеш швидкість ще трохи, – кажу я, – то поки ти об’їдеш цей паркан, я встигну зайти до сусідів на чай.

– Бачу, я не помилявся, – відповідає Руслан, – ти все-таки більше налаштована на відпочинок, аніж на роботу.

Це безперечно талант. Мені ледве вдалося вгамувати емоції, але він знову їх майстерно зачіпає і промовчати не вдається.

– Дякую за екскурсію. Але виїзд із селища з іншого боку.

– Знаю. На відміну від тебе, у мене не так багато вільного часу, щоб розкидатися ним даремно.

Дивно, мені чомусь чується в цьому натяк не лише на цю поїздку, а й на мій від’їзд до Штатів. Але уточнити я не встигаю: автомобіль зупиняється біля кованого паркану з цегляними стовпами. Огорожа невисока, за нею чудово видно двоповерховий білий будинок. Але погляд затримується на куванні – цікаве, ажурний візерунок у вигляді стебла, який тягнеться до сонця, а вгорі розгорнута квітка з металу.

Раз-два-три-чотири… рахую я машинально. Сім. Квітка-семибарвиця, чи що? Недовірливо кошусь на Руслана.

– У тебе є шанс передумати, – кидає холодно він.

Зрозуміло – паркан був збудований до нього. Та й будинок, швидше за все – надто він для нього… світлий і якийсь повітряний.

Але цього разу я вдячна йому за те, що знову повертає мене до реальності. Це допомагає налаштуватися.

– Ще чого, – я відстібаю ремінь. – Ти виконав свою обіцянку. Тепер справа за мною.

– Тебе за язик ніхто не тягнув.

Я забуваю про його погрозу щойно виходжу з автомобіля й будинок відкривається переді мною вже повністю. Зручний ґанок, куди так і просяться плетені крісла, щоб сидіти за круглим столиком, дивитися на дощ і пити чай. Коричнево-червоний дах, на якому відпочивають призахідні промені сонця. А з лівого боку напівкруглий еркер, який нагадує вежу.

– Ідеш? – відчинивши хвіртку, обертається Руслан.

– Попереджаю відразу, – кажу я, коли він пропускає мене вперед. – Якщо в цій вежі сидить принцеса й чекає на першого-ліпшого, кому сісти на шию, я тендітна, я відразу здамся й розрекламую їй твою.

– Не хвилюйся. Я тут кілька місяців не з’являвся. Запасу їжі немає. Тож в разі чого кістки ти винесеш.

– Навіщо мені мішок із кістками? Тим паче що за мішком ще треба буде додому пішки повертатися. Занадто багато рухів тіла. Ну… хіба що для того, щоб виказати тебе поліції…

– Так, правильно я в тебе вірив.

На цій оптимістичній ноті ми перетинаємо просторе подвір’я й підходимо до будинку. Підіймаючись сходами, веду долонею по балясах – вони теплі від сонця, навіть трохи припікає.

Біля дверей я опиняюся першою. Терпляче чекаю, коли господар підніметься й дозволить відчинити мені двері. А потім терпець якось швидко закінчується. Спекотно взагалі-то не тільки балясам. Але коли Руслан рівняється зі мною, нічого не змінюється. Двері зачинені. Ми стоїмо на порозі.

– По тому, як ти не поспішаєш впускати мене в будинок, роблю висновок, що за мішком все-таки доведеться сходити.

– Тримай.

Цілком несподівано він передає мені ключі.