3.1

Упевнена, якби мене просто занурили в чан з окропом, я б це легше пережила. Там, принаймні, виліз, обтрусився – і вільний. Залежно від стану, у тебе навіть є вибір, куди вирушити: або до лікарні, або на всі чотири боки. Відмучився.

А тут із кожною секундою градус лише підвищується. Така жадібна увага з усіх боків, а в мене шум у вухах, у горлі пересохло, а виделка в руках відбиває чечітку. Не лестячи собі, що в мене раптом прокинувся талант, кладу виделку на тарілку. Ми ще в дитинстві з’ясували, що розважати гостей – це не мій випадок.

Проєкт, заради якого я прискорила візит – будинок Руслана…

Мабуть, навіть коли через кілька років після цькування псом Валерка заявив, що закоханий у мене й ми з ним будемо зустрічатися, я зазнала значно меншого шоку. Відмазалася, що не можу, от якби він відточував на мені в собаки не команду «фас», а «приносити капці» – це інша справа. А так у мене психологічна травма – навіщо я йому така потрібна?

Потім у мене раптом почало зникати взуття. Одного разу зник мій черевичок, іншого – пляжний шльопанець, а ще безслідно зник босоніжок.

Мабуть, тренування пса йшло повним ходом, але він занадто беріг свої зуби й одразу по дві штуки в зубах не носив. А так не рахується. Мама дивувалася і призначала день, коли ми знову їдемо на шопінг. Тітка Глаша грішила на домового й кілька разів запрошувала в дім батюшку, щоб він нас усіх окропив. Вадим радів тому, до чого дійшов прогрес, мовляв, навіть вмиватися вже самому не доводиться і просто просив повідомити йому день, коли призначено нову зустріч.

Загалом лише плюси. До того ж Валерка так захопився дресуванням, що про мене надовго забув, а потім і професією це зробив. Тепер у нього найкращий дресувальний клуб для собак.

Можна сказати, влаштувала життя людині.

Тепер би зі своїм розібратися… Усе було так зрозуміло, спокійно та логічно, я вже все спланувала. А тепер…

Руслан бачив мої роботи. Він захотів, щоб його будинком займалася саме я. Настільки сильно, що навіть не сказав, що можливий замовник – він?

У чому сенс? Я б однаково про це довідалася. Нам довелося б зустрітися, оглянути дім, обговорити умови. Ну справді, навряд чи це хитромудра комбінація просто щоб виманити мене в рідне місто. Нам же одне без одного навіть дихається легше.

Працювати з ним, постійно перетинатися…

Не приховую, його пропозиція була дуже привабливою, але тепер усе змінюється. Замовник мені не підходить.

До речі, дивно, що в нього з’явився будинок. Мені здавалося, йому занадто подобається місто й навіть приїжджаючи до нас у гості, він рветься назад.

– Якщо не помиляюся, у Руслана квартира, – говорю обережно.

Звісно, я не помиляюся. Я не просто знаю її адресу, я в ній була, але іншим не обов’язково про це знати. Певна річ, краще було відразу сказати, що я відхиляю замовлення. Це все моя цікавість.

– Квартира залишилася, – відповідає Руслан. – Просто додався будинок.

Мені його стає навіть трішечки шкода – така незворушність, але ж в його будинку не буде тих фарб та ідей, які я збиралася йому запропонувати. Дизайнерів багато, не сперечаюся. Але тих, які не просто заповнять кімнати меблями, копіюючи при цьому свої ж ідеї, а ще і вдихнуть у будинок життя, намагатимуться створити в ньому затишок та настрій, можна на пальцях перерахувати.

А якщо ще й відняти мене…

Зображати жаль, коли всередині тріумфує зловтіха, виявляється набагато важче, ніж вичавити із себе усмішку під час зустрічі. Намагаюся як можу – тягну паузу, важко зітхаю, опускаю погляд, хоча мені до чортиків хочеться насолодитися емоціями на його обличчі, коли я йому відмовлю. Ще раз зітхаю, і…

– Мені сподобалися твої роботи, – випереджає мене з промовою Руслан. – У них щось є. Те, з чим можна працювати. Від чого можна відштовхуватися, щоб отримати той результат, який мене влаштував би.

Зрозуміло, з акторським талантом мені теж не пощастило – перетримала паузу. І дуже важко стримати емоції, коли він говорить так спокійно. Він не просто не засмучується, а навіть ніби радий тому, що я збираюся йому відмовити.

Ні, я б беззаперечно промовчала й підтримала його в тому, що нам із ним не по дорозі. Але я занадто чітко вловила зневагу до моєї роботи. А цього я витримати не можу!

«У них щось є… Те, з чим можна працювати…» Серйозно, це він зараз про мене?! Та до нас з Едом у черзі стоять! Руслан просто якимось чуттям зрозумів, що його туди не візьмуть!

Я настільки обурена його словами, що поки намагаюся заспокоїтися й не розлютитися, він знову випереджає мене.

– До того ж я не був у курсі твоїх планів. Мені потрібен не просто дизайн-проєкт, а авторський нагляд. У мене немає часу самому займатися ремонтом та покупками. Не впевнений, що в тебе в цьому багато досвіду. Я припускав цю думку, як і те, що ти захочеш спробувати. Але тобі зараз значно цікавішими будуть весільні каталоги, ніж робота. Мені потрібні якість, самовіддача і професіоналізм, а не кваплива поверхнева робота, перш ніж за тиждень побігти в РАЦС. Тож ти мені не підійдеш.

Заспокоїтися… заспокоїтися… головне, нічого не бовкнути зайвого… Ну й не вбити його поглядом до того, як я взагалі почну говорити. Нехай спершу послухає, а вже потім!