2.2

Моє серце на мить зупиняється. А потім я все-таки дивлюся на нього. Він розповів… Він все ж таки їм розповів нашу таємницю?

Наші погляди з Русланом зустрічаються, і я з усього розмаху переношуся в прохолоду зеленого лісу…

Як наяву знову бачу, як іду доріжкою, петляючи між масивними деревами. Мені вісім, на мені гарне біле плаття, у мене день народження, але я непомітно вислизнула з дому.

Мені страшенно соромно, тому що я зганьбилася перед гостями. Тато так розхвалював мене, так пишався тим, що я знаю напам’ять багато уривків із класичних книг і багато віршів. Попросив мене виступити перед усіма, щоб і вони в цьому переконалися. А я не змогла.

Забула слова. Таке відчуття, що я взагалі нічого ніколи не читала, а вже напам’ять… Дивилася на всіх, бачила, як вони чекають, усміхаються, але так нічого із себе й не вичавила.

Гості мені однаково поплескали, з ввічливості, ну і з жалю. Мені навіть дістався великий шматок торта, але я до нього не доторкнулася. Я бачила, як сильно засмутився тато, а мені дуже не хотілося його засмучувати.

– Ну нічого, нічого, – сказав він, підійшовши до мене, – ти просто перехвилювалася. Але ж ми знаємо, що ти найкраща, правильно?

Я охоче кивнула.

– До того ж, – продовжив тато й підморгнув мені, – архітектору не обов’язково бути вправним оратором. Навіть найкращому.

Тато пішов до гостей, а я подивилася на свій шматок торта й уже навіть хотіла скуштувати його, коли почула збоку шипіння:

– Нумо, нумо, закинься глюкозою, бо пам’ять зовсім нікуди не годиться!

Обернувшись, я побачила нашого сусіда – Валеру. Він був старшим аж на три роки, мене терпіти не міг, і я взагалі не розуміла, що він робить на моєму святі. Мабуть, він прийшов, щоб смачно поїсти, тому що в нього на тарілці був величезний шматок торта. Як мої два.

– А в тебе, зважаючи на все, взагалі в пам’яті діра, – буркнула я і пішла, тому що знала, що він захоче сказати мені щось образливе.

Він завжди так робив, коли ми перетиналися. Але я нікому не скаржилася. Навіть коли йому купили вівчарку і він обіцяв, що команду «фас» відточуватиме на мені.

Адже це дріб’язково – скаржитися.

А плакати – негарно. Хоч і дуже хотілося. Але я пам’ятаю, що брат, якщо раптом я розплачуся, зітхав і примовляв: «Чудовисько моє, тягнеш із мене жили». Бути страшною мені не хотілося, тим паче в такий день.

Я й не помітила, як далеко зайшла в ліс. Ні, мені не було страшно. У ньому були стежки, які вели до нашого селища та будиночків. Навпаки, я заспокоїлася, більше не хвилювалася. Так, я не виправдала татових надій із віршем, але в мене ще стільки шансів! Я ж справді можу стати, як і він, архітектором!

Ця думка мене окрилила, і я практично вибігла з лісу. І застигла, як укопана, коли побачила, що на мене мчить величезний пес! Здавалося, секунда-дві – і він до мене дістанеться!

Крикнути я не могла. Пам’ять-пам’ять, тут і голос зник.

Я сильно замружилася й закрила обличчя долонями. Ну все! Ось зараз… зараз…

А потім повз мене промайнув якийсь вихор, я почула чоловічий гнівний окрик і вирішила подивитися, що відбувається.

Якийсь незнайомий чорнявий хлопець, який читав нотації Валерці. Пес, який тужливо скавулів біля його ніг. За кілька хвилин пес і Валерка із сумом ідуть додому, а чужинець підходить до мене.

– Злякалася? – запитав він, сівши навпочіпки переді мною.

– Так, – чесно зізналася я. – А ти хто?

Він скупо усміхнувся.

– Руслан.

– Ух ти! – вигукнула я захоплено. – А я – Людмила! І ти врятував мене! Як у казці! Знаєш таку?

– Та звідки мені? – він похитав головою.

– Обов’язково почитай, – порадила я. – Вона дуже цікава. І правдива. Там усе, як у житті. Ось як у нас. Є навіть злий чаклун, як Валерка.

– Тобто роль чаклуна вже зайнята? Шкода. Зазвичай вона діставалася мені.

– Це помилково! – упевнено заявила я. – Ти інший.

Він помовчав, а потім гмикнув і сказав, що проведе мене додому, тому що не може мене залишити саму в страшному-страшному лісі, де розплодилося удавальників-чаклунів. Ішли ми мовчки. Я все думала, що, мабуть, буде правильним запросити його в дім і пригостити тортом. Але не знала, що скаже тато. І мама.

А якщо вони його виженуть? Все-таки він незнайомець. Хоч і хоробрий, і гарний, і має добрі очі, зелені-зелені, як чарівне озеро!

Я так і не вигадала, як вчинити, як раптом побачила, що зліва до мене біжить брат.

– Дрібна! – видихнув він, згрібаючи мене в оберемок. – Хух! Ледве знайшов! Дивлюся – немає в домі…

– Тато сильно свариться?

– Тату я нічого не сказав. Добре – Рус саме приїхав, допоміг тебе знайти.

– Тобто, якби не він, ти б мене не знайшов?

Я зі ще більшою повагою подивилася на приятеля брата. Ось, виявляється, як! Якби не він…

– Я ж казала, що ти не злий чаклун!