2.1

– Ну як тобі? – чую за спиною голос мами.

Це вона помічає, що я роззираюсь. Колірна гама стін змінилася – стала приємних теплих сіро-молочних відтінків. Раніше ми не могли переконати маму позбутися фіолетово-жовтогарячого забарвлення. Щоправда, її любов до незвичайного проявилася в бузковій люстрі, яка нагадувала величезного їжака, та у світильниках тієї ж форми. А ще зникли картини сучасних художників. Мама переконувала нас, що колись вони будуть коштувати нечувані гроші, а митці стануть відомими.

– Все, – кажу я, сумно кивнувши в бік спорожнілої стіни, – у них шансів немає?

Мама сміється й цілує мене у маківку.

– А я все думала: помітиш ти чи ні, що щось змінилося? А ще… а ще хвилювалася: чи тобі сподобається будинок.

Тремтіння в її голосі змушує мене відчути легкий укол провини. Я стискаю її долоні, кажучи: я тут, мам, я тут, усе добре.

Попри деякі зміни, будинок залишився колишнім – затишним, таким, що розкриває свої обійми, вітає світлом і знайомими запахами. Знявши взуття, із задоволенням відчуваю прохолоду і, здається, що через мої стопи будинок ділиться зі мною своєю енергією, допомагає мені відпочити після довгого перельоту.

– Подобається, мам, – говорю я, – дуже подобається. Як мені може не сподобатися наш дім?

Вона гладить мене по плечах і відпускає, коли я помічаю тата. Він виходить із вітальні й хмуриться. Він завжди хмуриться. І я така рада, що нічого не змінюється. Хіба що на його обличчі додалося кілька нових зморщок і в темні пасма затесалося кілька срібних ниток.

Я не бачила цього відеозв’язком. Або не помічала, не звертала уваги, надто була зациклена на собі.

– Тату… – я втикаюсь йому в груди, тому що він сам долає між нами відстань, напевно відчувши, як сильно я хочу обійняти його. – Татусю, я так скучила!

Його рука лягає мені на спину, а потім він ніяково притискає мене до себе.

– Я теж, – чую через довгу паузу й обіймаю його двома руками, як у дитинстві.

У дитинстві ти знаєш, що твій тато найсильніший у світі й він любить тебе просто так. Не кожному щастить відчути це, коли виростаєш. Більше вимог до себе та інших, більше турбот, метушні, інших інтересів, багато пасток. У нас теж не все виходило. Але нам вдалося це повернути.

– Ну все, все, – він поплескує мене по спині, – бо ще розплачуся.

Я усміхаюся і швидко-швидко кліпаю, щоб сльозинки мене не виказали. Бурчить. Напевно, знову хмуриться. А сам задоволений. Вадима на такі сентименти не розведеш.

Тільки встигаю відхилитися, як мене обіймають теплі, пухкі руки, які я впізнаю навіть із заплющеними очима – за запахом здоби.

– Тітка Глаша…

– З поверненням, моя хороша, – бурмотить вона. – Це чудово, що ти повернулася додому. Чужина – що? А тут люди, котрі тебе люблять.

Відхилившись, вона веде рукою, ніби перераховуючи – мама, тато, брат і… Руслан, який стоїть на порозі.

Він дивиться на мене – прямо й пильно. Навіть коли розуміє, що я помічаю його погляд, однаково не відводить свого. Я здаюся першою, але це легко пояснити: я маю, чим зайнятися, а він мені не цікавий.

– Піду переодягнуся, – кидаю я, відвертаючись.

Сходинки ведуть мене на другий поверх. Зупиняюся біля своєї кімнати, на мить затамовую подих і штовхаю двері.

Беж, багато відтінків синього, полиці з казками всіх країн світу, ліжко з покривалом, у якого задертий один куточок – запрошення: тут на мене чекали.

– Ми нічого не змінювали.

Обернувшись, помічаю маму з моєю валізкою. Напевно, я вже довго стою, замислившись, тому що не чула, як вона підійшла.

– Якщо захочеш, зробиш усе по-іншому. У тебе такі гарні проєкти, що я навіть нашу з татом кімнату готова переробити.

– Дякую, мам, – усміхаюся, – у мене поки що не так багато досвіду, тож я тренуюся на замовниках.

Мама залишає мені валізу і спускається вниз. Мені виділяють двадцять хвилин, щоб приєднатися до всіх. Загалом часу катастрофічно мало.

Душ насамперед. Літо, спека, здається, що до тіла все липне, тому я із задоволенням довго стою під прохолодними струменями. Волосся висушити не встигаю, витерши рушником, просто скручую його у вузол. Найважче, як завжди, мені з одягом. Чомусь коли збиралася, намагалася брати тільки все те, що найдоречніше, а зараз відчуття, ніби мені валізу підмінили.

Ця сукня надто коротка, ця надто вузька, ця вечірня… Цю потрібно прасувати. Найзручніше було б у легінсах та довгій футболці, але в нас гості…

Спіймавши себе на цій думці, я впевнено зупиняюся саме на цьому комплекті. У нас лише Руслан. А для нього я вбиратися не збираюся. І навмисно навіть не фарбуюся. Обличчя має відпочивати від косметики, а цьому гостю вже точно байдуже, який я маю вигляд.

Стіл накрили на терасі, на задньому дворі. Я чую голоси, коли спускаюся сходами.

– Швидко ти, – гмикає брат, помітивши мене. – А я всіх підбивав починати, ти ж зазвичай цілу годину збираєшся.

– Це коли я збираюся на якусь важливу зустріч. А ми просто обідаємо.