1.2

Він стоїть на ґанку.

Притулившись плечем до огорожі, без особливої цікавості дивиться на те, як у ворота в’їжджає автомобіль.

– Рус? – дивується брат і, вийшовши з джипа, прямує в його бік.

Я чую, що вони про щось перемовляються, але до мене долинають лише уривки їхніх фраз. Втім, я не намагаюся заглибитися в суть розмови.

Це добре, що вони зайняті, у мене з’являється час опанувати себе і відкрито поглянути на Руслана.

Таке відчуття, що востаннє ми бачилися лише вчора. За три роки жодних змін. Та ж недбала поза, ніби самою своєю присутністю він робить ласку, коротке волосся, світлі джинси, чорна сорочка з розстебнутим коміром. Затиснута між пальцями цигарка.

Він не частить, начебто взагалі забуває про те, що палить. Так, зрідка пускає сизу хмару диму.

Колись я все намагалася зрозуміти: навіщо йому взагалі цигарки? Смак огидний. Запах не найприємніший. Хоча до нього цей запах не прилипав.

Пам’ятається, я навіть знайшла пояснення – це від самотності. Люди часто палять від самотності – так говорили в мережі. Але самотність – це не про Руслана.

Високий, вони практично одного зросту з моїм братом, у хорошій фізичній формі, теж темноволосий, хоча його волосся й набагато темніше. Іноді їх навіть сприймали за братів, а не за найкращих друзів. Але різниця між ними величезна – для тих, хто вміє слухати й бачити.

Важка навичка, але, здається, я цьому навчилася.

– Людо! – обернувшись, гукає Вадим.

Руслан повільно переводить на мене погляд, начебто тільки зараз помічаючи, що брат не сам. Між нами метрів п’ятнадцять-двадцять, але в мене від його погляду всередині все неприємно стискається.

У нього зелені очі. Я це чітко пам’ятаю. І вони можуть бути добрими – це я також пам’ятаю, але зараз враження, ніби по мені ковзає холодний батіг.

Щоб зробити перший крок, я практично відштовхую себе від автомобіля. Підійти, привітатися, пройти повз.

Це нескладно.

Найменше випробування з тих, що мені належить.

– Слухай, виявляється, я сам просив Руса приїхати, – каже брат, обійнявши мене за плечі. – Був такий радий, що ти нарешті прилітаєш, що переплутав дні. Ще п’ять хвилин, і я цілий день твій. Нам із ним треба дещо обговорити.

– Не змінюй через мене свої плани, – відмахуюсь. – До того ж у мене вони теж є і цілий день з тобою в них не входить.

– Цікаво. Я, отже, чекав на неї, чекав, а вона… Ти чув, Русе? Раніше все намагалася за нами хвостом ув’язатися. А тепер усе – вільні. Змінилася дівчинка.

Випустивши струмінь цигаркового диму, Руслан затримує на мені довгий погляд, ніби справді порівнює й намагається знайти зміни. Але так нічого й не каже. І жодної емоції на обличчі, втім, він на них взагалі скупий.

– Привіт, – говорю я, коли мовчання сильно затягується.

Навіть видаю усмішку, за що хвалю себе. Загаявшись, він ледве помітно киває і знову затягується.

Ну от і все, можна йти.

Підійнявшись сходами, я тільки встигаю пройти повз Руслана, коли відчиняються двері й мене огортає спочатку запахом випічки, а потім ароматом знайомих, цитрусових парфумів. А вже за секунду я потрапляю в обійми мами.

– Нарешті… – шепоче вона зворушено. – Я все чекаю-чекаю, у нас навіть кекси підгоріли… А ви на вулиці тупцюєте! Вадиме, що ж ти їх на вулиці тримаєш?

– А що, – гмикає брат, – ти вже дозволяєш палити в хаті?

Мама морщиться, а потім добродушно махає рукою.

– Заради того, щоб побачити свою донечку раніше, я й на таке згодна. Ну все, годі стояти! Там ще тато теж скучив. І тітка Глаша. Нумо всі за стіл! Вадиме, Руслане, і ти теж. Адже теж за Людмилою сумував!

Мама це каже так упевнено, ніби справді вважає, що той дні рахував до мого повернення. Хоча він гадки не мав взагалі, що я прилітаю. Я чекаю, що Руслан заперечить, адже він завжди говорить те, що думає, але…

Він мовчить.

І так само мовчки заходить до будинку слідом за нами.