1.1

Вадима я помічаю відразу ж, щойно відчиняються двері аеропорту.

Навіть якби його загородив натовп, я б однаково здогадалася, де він. Достатньо поглянути на дівчат, які скручують шиї, задивляючись на нього.

Я їх чудово розумію. Брат у мене красень: високий, підтягнутий, темноволосий. Пам’ятаю, у дитинстві я довго не могла пробачити йому останній факт. Очі в мене, як і в нього – сірі, а ось волосся світле, і мені здавалося, що саме воно й робить мене непримітною для Васьки, який ходив зі мною в один дитячий садок, сів у школі за одну парту, а дружив з іншою дівчинкою, темненькою.

– Чому мені так не пощастило? – ридала я, сидячи на колінах у старшого брата. – Чому тобі дісталося все найкраще? І що мені тепер робити?

Він дорослий, у нас різниця в десять років, я була впевнена, що він все-все на світі знає й обов’язково щось вигадає.

– Повір, – розсміявся Вадим, – коли ти виростеш, зрозумієш, що все найкраще дісталося тобі. Нам же що? Нам, хлопцям, багато не треба.

До речі, про цю розмову він не забув. За кілька років, коли моя фігура почала формуватися, підвів мене до дзеркала, став поруч зі мною, стягнув із себе футболку і з сумом сказав:

– Ну ось, тепер ти бачиш? Усе найкраще в тебе.

Ну так, справді. Мені навіть стало його трошки шкода. Це вже потім я дізналася, що хлопчиків природа не так вже й образила. На деяких, звісно, спіткнулася, але на Вадимі точно відвела душу.

Усі мої шкільні подруги були закохані в мого старшого брата. Тільки й чула від них: «Ах, він такий красень…», «А яке в нього почуття гумору…», «А який у нього голос…»

Усе так і є, навіть сперечатися не буду.

А ще в нього дивовижне везіння – що б він не одягнув, йому все личить. Це я зазвичай довго збираюся, по кілька разів змінюю одяг, перш ніж кудись вийти. Ось і зараз він у джинсах та майці, явно не надто заморочувався перед зустріччю зі мною, але виглядає просто шикарно.

Ну чи я скучила за ним значно сильніше, ніж думала. Все-таки спілкування через мережу – це зовсім інше. А так ми доволі довго не бачились.

– Вадиме!

Я махаю рукою, привертаючи його увагу, і дівчатам це не дуже подобається. Я бачу, як кривляться їхні ідеальні обличчя, але мені байдуже. Головне – це усмішка брата. Від неї відразу стає тепло-тепло на душі, хочеться якнайшвидше обійняти його.

– Людмило! – гукає мене позаду веселий голос.

Озирнувшись, спохоплююся. Ох ти ж, я зовсім забула про свою валізку! І про свого сусіда в літаку, який всю дорогу засипав мене ностальгічними розповідями про дитинство, проведене на батьківщині. А потім, напевно, як подяку за те, що я уважно слухала, зголосився допомогти з багажем.

– Дякую тобі! – усміхаюся, повернувшись до нього, і перехоплюю ручку своєї валізи.

– Тільки дякую? – усміхається він у відповідь. – Для того, хто просто не дав тобі забути валізу в аеропорту, це забагато. А для того, хто хотів би побачитися ще раз – замало.

Підморгнувши, він простягає мені візитівку. Мабуть, за чотирнадцять годин польоту ще не все розповів. Але уточнювати не ризикую: брат чекати не любить. А ще він не дуже любить, коли бачить біля мене якогось незнайомого хлопця. Ну так, уже хмуриться.

Ще раз усміхнувшись випадковому попутнику, я засовую його візитівку в кишеню й поспішаю обійматися з Вадимом.

– Ну як долетіла? – запитує він і кидає погляд убік. – Ніхто не чіплявся?

– Уяви собі – ні. Нудний політ.

Попри мої запевнення, він проводжає поглядом мого попутника, поки того не забирає таксі. Тільки після цього випускає мене з обіймів.

– Так, твій косоокий поїхав. Можна й нам висуватись.

– Нічого він не косоокий. Нормальний хлопець. Цілком собі симпатичний. А ще він дуже товариський.

– Тобто проблеми із зором у нього почалися лише після знайомства з тобою. Це добре. Швидко видужає. Більше ж ви з ним не побачитеся.

– Знову тобі ніхто не подобається. Але мені вже майже двадцять один, тож мені самій обирати.

– Дрібна, поговори мені ще!

– У мене великі підозри, що якщо я надумаю вийти заміж, моє подружнє життя закінчиться на моменті крадіжки нареченої, – бурчу я.

– Або, як у цьому випадку, ще на моменті знайомства з ріднею, – підтакує Вадим, відчиняючи переді мною двері свого чорного джипа.

Я сміюся, а брат знову рвучко обіймає мене. А коли відхиляється, випадково зачіпає браслети на моєму лівому зап’ясті й одразу опускає погляд униз.

– Дрібна…

– Гарні, правда? – перебивши його, прокручую браслети. – Я їх як побачила, одразу закохалася. У мене багато браслетів. До речі, зараз це дуже модно.

– Гарні, – вимовляє із затримкою брат.

Він обходить автомобіль, а я, струснувши браслетами, повільно видихаю.

Коли від’їжджаємо, я кидаю погляд на аеропорт. Три роки тому він здавався мені похмурим і непривітним, як відчинений портал в інший світ, до якого я не хотіла. А тепер не викликає жодних емоцій.