Пролог

– Не наближайся до мене, – прошу я, але мій голос звучить так тихо, що я сама його ледве чую.

Можливо, тому він ігнорує моє прохання й робить ще один крок.

Від його близькості, від його розміреного дихання, від якого моє стає рваним, від того, що він у моїй кімнаті й ми сам на сам, я втрачаю не лише голос. Починають плутатися думки. Усе здається сном, просто сном, і мені насилу вдається повернутися до реальності.

– Будь ласка, йди. Ти не маєш бути тут. Я незабаром виходжу заміж.

– Ні, – кидає впевнено він.

Його долоні обхоплюють моє обличчя, і тепер відчуваю його дихання на губах.

– Ти… – я гарячково шукаю хоча б якийсь аргумент, який його зупинить. – Ти сам мене відпустив!

– Вважай, що я передумав. І хочу взяти те, що ти мені тоді пропонувала.

Його слова перекривають мені кисень, і зробити наступний вдих стає просто нестерпним завданням. А ще вони ніби відкидають мене на три роки тому, змушуючи відчути себе колишньою.

Відкритою – тоді я сама сказала йому, що кохаю. Дурною – тоді я була впевнена, що подобаюся йому, хоча б подобаюся, мені вистачило б і цього. Наївною – тоді я вважала, що якщо ми будемо разом, його вже не буде цікавити хтось ще й між нами більше не буде інших. Божевільною – тоді я сама прийшла до його дому.

Ні, не хочу…

Не хочу навіть згадувати, це минуле, його вже нема. Я спромоглася, переступила через нього й залишила в себе за спиною. До того ж саме він сказав мені, що так, як я хочу, не буває.

Хитаю головою, скидаючи із себе його руки й роблю крок назад, щоб він не був так неприпустимо близько. На мій подив, він мене не утримує. Можливо, він почув мене й піде?

– Казок не буває, – говорю я, хитнувши головою. – Ти сам казав.

І тільки коли він в один крок знову опиняється поряд зі мною і практично втискається в мене своїм тілом, я запізно розумію, що він і не думав мене відпускати. Мій оманливий відступ – це пастка.

– Казок не буває, – повторює незворушно він, схиляється наді мною й шепоче мені в губи: – Так я й не заміж тебе кличу. Твоя пропозиція полягала не в цьому.