Глава 29

Вероніка

Пари закінчилися, Богдан був зайнятий, тож довелося порушити традицію і повертатися додому самій. Навіть кава без нього не смакувала, хоч я купила її в тій же кав’ярні, де зазвичай купує Богдан. Як я і очікувала, Ігор ігнорував всі мої повідомлення і розлючені смайлики, тож я вирішила підловити його вдома, якщо він, звісно там, а не зависає десь із друзями.

Виходжу з маршрутки недалеко від дому, вітаюся зі знайомими, що прямують до зупинки, і прокручую в голові промову, яку планую проголосити перед Ігорем. Треба знайти переконливі слова, які змусять його розпочати роботу, від якої залежить моє майбутнє. Якщо не вийде, доведеться робити все самій, а йому подарувати оцінку. Не найкращий варіант, звісно, але іншого виходу немає. Я не можу дозволити собі отримати “незадовільно”. 

На вулиці мокрий сніг і сльота, машини повільною низкою повзуть містом, і я добираюся додому набагато пізніше, ніж мені того хотілося. Підходжу до під'їзду та чую знайомий голос.

- Веронічко! Добридень, люба! Що така невесела? Чи не виспалася?

— Вітаю, тітко Лідо, — посміхаюся у відповідь сусідці, — трохи є. Задають багато, доводиться ночами сидіти за конспектами.

- Так, бачила вчора твій конспект з вікна. Симпатичний.

Жінка підріботіла далі, а я завмерла з розкритим від здивування ротом. Старі будинки – то окремий світ. Люди багато років живуть поруч. Усі все про всіх знають і бачать. А у стареньких людей "локатори" мають особливі налаштування, що дозволяють їм помічати те, чого й не було.

Я зупинилася біля під’їзду Ігоря, пригадуючи номер квартири, але мені щастить. До дверей підходить молода жінка з малюком, і я прослизаю за ними в яскраво освітлене парадне. 

— Привіт, — мабуть, по-дурному виглядаю, але не можу приховати здивування, зустрівши Мілану, яка виходить із ліфта. 

Вона не менш здивована, а ще, здається, засмучена.

— О, це ж треба! А у цього красунчика прямо конвеєр, — отруйно сичить Мілана посміхається самими губами, але я помічаю смуток в її очах.
 
І ця її демонстративно переможна посмішка красномовно каже: я все-таки побувала в його обіймах, а ти сумнівалася. Вона намагається прошмигнути повз мене, але я заступаю їй путь.

— Так, давай поговоримо, — я втягую голову в плечі, але не відСтупаю. Не знаю, що Мілана робила в Ігоря(а те, що вона була в нього, сумніві в мене немає), та хочу нарешті розставити всі крапки.

Я терпляча, і зовсім не горда. Мені необхідно переконати подругу, що у мене немає планів на її ненаглядного Ігорка. Вважаю, казанова вже встиг показати себе у всій красі. А Мілана з незрозумілої причини злиться на мене. Неприємно, але як передбачувано. Мені чомусь стає по-справжньому шкода її. Беру за руку і мовчки дивлюсь на подругу.

— Можеш зловтішатися, — після хвилинної мовчанки мляво промовляє вона і різко забирає руку, — ти мала рацію. Я лише черговий трофей. Думала, що він… Думала, ми з ним… Тож можеш заводити своє “а я казала”, “чому ти мене не послухала”.

— По-перше, ти мене погано знаєш, якщо думаєш, що я хочу посміятися з тебе", — швидко запевняю подругу, розуміючи, що її жовч спрямована не на мене. Вона засмучена і хоче зробити комусь боляче. По-друге, може, не все так погано? 

— Тобі легко казати, бо в тебе є Богдан. Він кохає тебе, порошині не дає сісти, а Ігор… він навіть до дверей мене не провів. Сказав, щоб сама таксі викликала.

Вона замовкла, її очі наповнилися сльозами, а потім настала незручна тиша. Тут важко давати поради. Та треба було сказати кілька підбадьорливих слів, щоб зняти напругу. 

— Знаєш, іноді бувають важкі дні, але це не означає, що інші будуть такі самі. Я впевнена, ти зустрінеш хорошого хлопця, який кохатиме тебе. От побачиш, все налагодиться.  

Мілана нічого не відповіла, але сльози припинили котитися по щоках, і на губах з’явилося щось подібне до посмішки. Вона дозволила себе обійняти і поспішила до виходу, а я, повна рішучості, піднялася на потрібний поверх і натиснула на кнопку дзвінка. Цьому треба покласти край! Хтось має поставити негідника на місце. 

Я почула кроки за дверима і глибоко вдихнула, подумки готуючись до розмови. Двері відчинилися і на порозі з’явився Ігор. У сірих спортивних штаніх і без футболки. Я мимоволі ковзнула поглядом по його рельєфному торсу і миттєво пошкодувала про це, побачивши на його красивому обличчі самовдоволену посмішку. 

— Вероніко, привіт, — невимушеним тоном привітався Ігор, — що ти тут робиш?

Не гаючи ні хвилини, я перейшла до справи. 

— Нам потрібно поговорити, Ігоре. Про те, що сталося з Міланою.

Вираз його обличчя змінився, в зелених очах промайнув відтінок тривоги. 

— Я не розумію, про що ти говориш. 

 Мої очі звузилися. А він ще гірший, ніж я думала.

— Не прикидайся дурнем, Ігоре. Мілана все мені розповіла.

— В сенсі? Може, ти зайдеш всередину і розкажеш нормально, чим я так образив ніжну пташку Мілану?

— Взагалі-то я прийшла працювати над проєктом, бо ти абсолютно не виказуєш бажання займатися цим. Для тебе це, може, і дурниці, а я не збираюся через тебе пустити коту під хвіст роки наполегливої праці. Внизу зустріла Мілану і…