Глава 5

Богдан

Я затримався ще на хвилину, переконатися  що задохлик не вийшов, і почимчикував на зупинку. Згадавши його войовничо зморщений ніс, гмикнув. По ньому відразу було видно, що він лише на словах герой. Перед іншими, особливо перед дівчиною, він хвалився, але зіткнутися з кимось сам-на-сам — це зовсім інша історія. Мене теж не потрібен конфлікт. Якби виникла бійка, мій вітчим неминуче дізнався б і знову почав виховні бесіди проводити. Нічого, недовго він панувати наді мною буде. Якщо й наступну сесію складу на відмінно і переведуся на бюджет, відчимова влада наді мною закінчиться.

Настрій був — гівно. Мало того, що виставив себе бовдуром, що стоїть під вікнами принцеси і чекає, поки вона визирне і кине хустку, так ще і до пациків запізнився, бо пішов подивитися, чи сама Ніка повернеться додому. Ось і побачив. Я пригадав фігурку Ніки. Худорлява, як на мій смак, але все, що треба, мається. А ще оті її ямочки. Їй взагалі дуже пасує посмішка. Треба веселити її частіше, щоб милуватися ними. І чого вона застрягла в моїй голові? Пів року не думав про неї, зустрічався з Лєрою. У неї, до речі такі форми — закачаєшся, а я думаю про тонку шию Ніки, яка так беззахисно виглядала з-під шарфа. Я уявив, як цілую її в шию трохи нижче підборіддя. Цікаво, її туди хтось цілував? Я пригадав, як на уроках фізкультури вона високо підстрибувала, щоб потрапити в кільце і жодного разу не докинула. Як сильно засмучувалася і тупала ніжкою. Кумедна маленька Ніка. А потім схаменувся — чого в ній гарного? Звичайна. І виглядає молодшою за свої роки. Але ці ямочки, а ще очі…

Я думав про неї всю дорогу. Квартира мого вітчима була в центрі міста, на останньому поверсі елітного житлового комплексу. Консьєрж ввічливо зустрів мене і натиснув кнопку ліфта. Увійшовши в квартиру, я тихо зняв взуття. Сподіваючись непоміченим проскочити до своєї кімнати, побачив, що двері в кабінет вітчима були прочинені. Він сидів у великому шкіряному кріслі спиною до входу і говорив по телефону. Мабуть, почув, як клацнули вхідні двері, бо завершив розмову і повернувся до мене.

Йому майже п’ятдесят, високий, підтягнутий, з вольовим обличчям і жорстким поглядом, який буває в людини, що звикла керувати іншими. Навіть удома він одягнений у дорогу сорочку і штани, а з-під манжета виднівся дорогий годинник. 

Я ненавиджу цю людину. Але ще більше ненавиджу те, наскільки мати прогинається під нього. Якщо вони стояли поряд, то кожному ставало зрозуміло, хто кого ощасливив. Мати дивилася на нього, як на божество і від мене вимагала такого ж ставлення. А я уникав навіть в очі йому дивитися, бачив там відзеркалення моєї чорної ненависті.

- Сідай, - кивнув вітчим на крісло навпроти свого робочого столу з натурального дуба. Я розвалився в ньому, розв’язно рухаючи щелепами, бо знаю, що він ненавидить, коли я жую жуйку в його присутності. Навмисно поводжуся зухвало, бо не збираюся перед ним стелитися.

— Вітатися не вчили?

— Що треба? — питанням на питання відповів я. 

— Чому до мене доходять чутки, що ти працюєш вантажником в супермаркеті? — повільно і чітко промовив вітчим. Хоч його голос і був спокійний, я напружився. Старий не в настрої.

— Бо це не чутки.

Чоловік підвівся і став поруч.

— По суті, я чхати хотів, що ти робиш у вільний від навчання час, але для мене вкрай принизливо чути від знайомих, що я погано забезпечую пасинка, і він, бідолашний, змушений тягати ящики з пивом, аби мати трохи кишенькових грошей.

— Неприємно, мабуть, — погодився я.

— І що тепер про мене думатимуть друзі і партнери? — гаркнув вітчим, — У Сергія Винниченка не вистачає грошей на забезпечення родини.

— Людина твого рівня не повинна перейматися думками інших, — гмикнув я.

— Щоб більше я тебе там не бачив. Ясно? А гроші я тобі дам. Скільки треба, щоб ти не жебракував?

— Мені не потрібні твої гроші. Я сам собі зароблю.

Працюю вже майже півроку, відколи мені виповнилося вісімнадцять. Робота важка, але платять вчасно, хоч і небагато. А головне — гнучкий графік, який дозволяє поєднувати роботу й університетські заняття. Та я краще буду спину гнути зранку до ночі, але не візьму його грошей. Ситий по горло його турботою. Він однією рукою дає, а іншою дорікає за кожен шматок і подаровані шмотки. Робить це тоді, коли мами немає поруч, а потім награно зітхає і скаржиться, що я не ціную того хорошого, що він для мене робить. Мені раптом захотілося все висказати вітчиму, аби побачити як він захлинеться люттю, але інстинкт самозбереження приборкав мій порив.

— Ось, значить, як, — примружився вітчим. - Самостійним стати вирішив?

— Так, — глузливо підтвердив я. — Ти маєш радіти. Більше не сидітиму на твоїй шиї. Типу зникну з твого життя і таке інше. Ти ж про це мрієш.

- Що ти верзеш? — в очах Винниченка спалахнуло полум'я.

— Звичайно. З першого дня нашої зустрічі ти не знаєш, як мене позбутися. Але мене вмовляти не треба. Я сам піду.

— Досить нести нісенітницю.

— Ти просто не звик чути правду. Більше подобається, коли тобі дупу лижуть! А я не буду!

Після цих слів я отримав кулаком у вилицю. В принципі, я чекав чогось подібного, але все одно не встиг підготуватися і зашипів від болю. На шум прибігла мама. На голові -- намотаний рушник, товстий махровий халат розхристався і відкривав довгі ноги. Мати була ще гарна. Вона завжди виглядада молодшою за свої роки, а після одруження з Винниченком, розквітла, як троянда. Почала сяяти, як не банально це звучить. Вітчим не шкодував на неї грошей. Салони краси, СПА, дорогі цяцьки — все, що вона забажає. Напевно, він її кохає, але мене точно ненавидить. Вважає, що хлопець, який ріс без батька, потребує міцної чоловічою руки. Інакше виросте слимаком. От і виховував, як умів.