Коробка ворожки

Наступного ранку Аскольд постукав у двері Зінаїди Анатоліївни, єдиної сусідки, яка після того випадку лишилася в селищі. У старенької навіть внуків не було, тому викрадати не було кого.

– Слухаю тебе, хлопче. Чого хотів? – жінка висунула голову на вулицю.

– Доброго дня, Ви мене не пам’ятаєте? Я – Аскольд, Ваш сусід. Щоправда останні шість років не приїздив сюди.

– Ой, і справді ти! Вже зовсім постаріла, – жінка одразу стала привітнішою і впустила гостя в будинок. – Заходь, синку. Ти так змінився, гарнішим став. Я пам’ятаю тебе ще таким малесеньким, коли ти прибігав до мене на чай з пирогом. А тоді твоя сестричка почала приходити. Ох, бідне дитятко…

– Власне саме про неї я й хотів поговорити, – вхопився Аскольд за можливість перервати старечий монолог.

– А що тебе цікавить?

– Розумію, це давно було, та постарайтеся згадати, чи не чули або не бачили щось дивне тої ночі.

– Та мене ще тоді допитували. Спала я. Ще й снодійного ввечері випила. Нічого не знаю.

– Шкода.

– А чому ти раптом вирішив це розворушити?

– Хочу дізнатися, що трапилося з моєю сестрою.

– Синку, та покинь ти це. Он скільки шукали, все перевернули, а не знайшли й сліду. Нечистий їх забрав, не інакше.

– Ви не ображайтеся, але в чортів всяких я не вірю.

– Всі ви молоді такі, а потім лікті кусаєте.

– Зінаїдо Анатоліївно, Ви спробуйте собі уявити, як чорт зайців шиє. Невже не смішно? Ні! Це однозначно людина зробила.

– В демона свої посередники є серед людей, які зроблять все, що той забажає. Не те, що якісь там іграшки.

– Отже, почну з того, що знайду цього посередника.

– Тю, а що його шукати! Манька, ворожка з сусідньої вулиці. Вона з дитинства іграшки шиє. Хоча ця жінка дуже добра, зла нікому не бажає. За ворожбу свою жодної копійки не взяла, а весь її заробіток з іграшок ручної роботи. Та на жаль, така сила завжди зло притягує. А демону нічого не вартує підчинити своїй волі слабку дівчину.

– А оце вже цікаво. Не підкажете, як до її дому дістатися?

– Виходиш з мого дому й одразу наліво. Йди, аж поки не помітиш перший дім сусідньої вулиці. Там скрізь таблички з назвами й номерами, тому не пропустиш.

– Дуже дякую, Зінаїдо Анатоліївно.

– Немає за що, синку. Але ти краще все ж покинь це діло. Як нечистого увагу привернеш, то й сам не врятуєшся, і нас всіх на небезпеку наразиш.

– Добре, буду максимально обережним, – Аскольд вирішив, що переконувати стареньку не має сенсу.

Чоловікові довелося ще цілу годину чаювати з сусідкою та нахвалювати її яблучний пиріг, перш ніж та відпустила його. Та воно й не дивно. Вона, не маючи власних, роками пригощала смачненьким місцевих дітей. А коли сім’ї повиїжджали, старій жінці стало сумно. Для неї кожен гість – радість Всесвітнього масштабу.

Виявилося, що ворожка жила відносно близько. У всякому разі Аскольдові вистачило двадцяти хвилин швидкої ходи, аби дістатися до її дому.

От що одразу впало в очі чоловікові, то це абсолютна звичайність житла жінки. Чомусь, при слові «ворожка» йому уявлялася якась старенька дерев’яна халупа, яка обросла деревами й мохом. Та на ділі будинок Маньки виявився доволі привітною маленькою хатинкою, пофарбованою в ніжно-персиковий колір. В дворі був акуратно пострижений газон та два маленькі квітнички, де не росло нічого схожого на магічні травки.

Аскольдові не довелося стукати. Вірніше, він не встиг цього зробити. Варто було ступити крок на поріг, як двері відчинилися.  Перед чоловіком постала доволі низенька струнка брюнетка з маленьким, трішки кирпатим носиком, ледь-ледь помітними веснянками та пронизливо блакитними оченятами. Її ситцеву сукню з квітковим принтом легенько погойдував вітерець. Це миле створіння більше скидалося на фею, а не на ворожку. Аскольд навіть спіймав себе на думці, що точно закохався б, аби не Маринка.

– Вітаю, а я вже зачекалася, – прозвучав ніжний голосочок, ніби хор дзвіночків.

– Е-е-е… Доброго дня. Як знаєте, що я мав прийти?

– Впевнена, тітонька Зіна розповіла Вам, хто я.

– Натякаєте, що відчули чи передбачили? – Аскольд подумки привітав свого внутрішнього скептика, який нарешті оговтався від чарівної зовнішності Маньки і знову взявся раціонально мислити.

– Ви починаєте не вірити в мої слова раніше, ніж ставите запитання. То навіщо тоді запитуєте?

– Не не вірю, а піддаю здоровому сумніву.

– Що ж, заходьте. Піддасте здоровому сумніву і мої відповіді, заради яких Ви прийшли сюди.

Аскольд зайшов в будинок, злегка прогинаючись під відхиленою занавіскою, яку зазвичай вішають перед дверима, намагаючись врятуватися від комах. І ні… всередині ніде не висіло зв'язок сушених трав. Взагалі все звичайне, як у всіх. Впадало в очі лише скромне умеблювання та старенькі килимки й занавіски.  Певно дівчина й справді не багато заробляла.