Коробка ворожки

Наступного ранку Аскольд постукав у двері Зінаїди Анатоліївни, єдиної сусідки, яка після того випадку лишилася в селищі. Старенька навіть внуків не мала, тому викрадати у неї не було кого.

— Слухаю тебе, хлопче. Чого хотів? — жінка висунула голову на вулицю.

— Добрий день, Ви мене не пам’ятаєте? Я — Аскольд, Ваш сусід. Щоправда, останні шість років не приїздив сюди.

— Ой, і справді ти! Вже зовсім постаріла, — жінка одразу стала привітнішою і впустила гостя до будинку. — Заходь, синку. Ти так змінився, погарнішав. Я пам’ятаю тебе ще таким малесеньким, коли ти прибігав до мене на чай з пирогом. А тоді твоя сестричка почала приходити. Ох, бідне дитятко… — на зморшкуватих очах проступили сльози.

— Власне саме про неї я й хотів поговорити, — вхопився Аскольд за можливість перервати старечий монолог.

— А що тебе цікавить?

— Розумію, це давно було, та постарайтеся згадати, чи ви не чули або не бачили щось дивне тої ночі?

— Та мене ще тоді допитували. Спала я. Ще й снодійного ввечері випила. Нічого не знаю.

— Шкода, — процідив та міцно стулив губи.

— А чому ти раптом вирішив це розворушити?

— Хочу дізнатися, що трапилося з моєю сестрою.

— Синку, та покинь ти це. Он скільки шукали, все перевернули, а не знайшли й сліду. Нечистий їх забрав, не інакше, — підняла очі до гори та перехрестилася.

— Ви не ображайтеся, але в чортів я не вірю, — чоловік силувався приховати роздратування, але виходило кепсько.

— Всі ви, молоді, такі, а потім лікті кусаєте.

— Зінаїдо Анатоліївно, Ви спробуйте собі уявити, як нечисть зайців шиє. Невже не смішно? Ні! Це однозначно людина зробила.

— В демона свої посередники є серед людей, які зроблять все, що той забажає. Не те що якісь там іграшки.

— Отже, почну з того, що знайду цього… «посередника».

— Тю, а що його шукати! Манька, ворожка з сусідньої вулиці. Вона з дитинства шиє. Хоча ця дівчина дуже добра, зла нікому не бажає. За ворожбу свою жодної копійки не взяла, а весь її заробіток — з іграшок ручної роботи. Та на жаль, така сила завжди зло притягує. А демону нічого не вартує підкорити своїй волі людину.

Аскольд на силу витримував потік дурниць, якими сипала на нього жінка. Здавалося, з кожною наступною фразою вона збільшувала рівень дурості сказаного. Втім, чоловік усвідомлював, що мусить терпіти, якщо хоче видобути необхідну інформацію.

— А оце вже цікаво. Не підкажете, як до її дому дістатися?

— Виходиш з мого двору й одразу наліво. Йди, аж поки не помітиш перший дім із сусідньої вулиці. Там скрізь таблички з назвами й номерами, тому не проґавиш.

— Дуже дякую, Зінаїдо Анатоліївно.

— Немає за що, синку. Але ти краще все ж покинь це діло. Як нечистого увагу привернеш, то й сам не врятуєшся, і нас всіх на небезпеку наразиш.

— Добре, буду максимально обережним, — Аскольд вирішив, що переконувати стареньку не має сенсу.

Чоловікові довелося ще цілу годину чаювати з сусідкою та нахвалювати її яблучний пиріг, перш ніж та відпустила його. Але воно й не дивно. Вона, не маючи власних дітей, роками пригощала смачненьким місцевих. А коли сім’ї повиїжджали, старій жінці стало сумно. Для неї кожен гість — радість Всесвітнього масштабу. Бо з новими мешканцями поселення товариських стосунків не склалося.

* * *

Виявилося, що ворожка жила відносно близько. У всякому разі Аскольдові вистачило двадцяти хвилин швидкої ходи, аби дістатися до її дому.

От що одразу впало в очі, то це абсолютна звичайність житла дівчини. Чомусь, при слові «ворожка» чоловіку уявлялася старенька дерев’яна халупа, яка обросла деревами й мохом. Та насправді будинок Маньки виявився доволі привітною маленькою хатинкою, пофарбованою в ніжно-персиковий колір. А поруч акуратно пострижений газон та два маленькі квітнички, де не росло нічого схожого на магічні травки.

Аскольдові не довелося стукати. Вірніше, він не встиг цього зробити. Варто було ступити крок на поріг, як двері відчинилися. Перед чоловіком постала доволі низенька струнка брюнетка з маленьким, трішки кирпатим носиком, ледь-ледь помітними веснянками та пронизливо блакитними оченятами. Її ситцеву сукню з квітковим принтом легенько погойдував вітерець. Це миле створіння більше скидалося на фею, а не ворожку. Аскольд навіть спіймав себе на думці, що точно закохався б, аби не Маринка.

— Вітаю, а я вже зачекалася, — прозвучав ніжний голосочок, ніби хор дзвіночків.

— Е-е-е… Добрий день. Як знаєте, що я мав прийти?

— Впевнена, тітонька Зіна розповіла Вам, хто я.

— Натякаєте, що відчули чи передбачили? — Аскольд подумки привітав свого внутрішнього скептика, який нарешті оговтався від ефекту чарівної зовнішності Маньки й знову взявся раціонально мислити.

— Ви починаєте не вірити в мої слова раніше, ніж ставите запитання. То навіщо тоді запитуєте?

— Не не вірю, а піддаю здоровому сумніву.

— Що ж, заходьте. Піддасте здоровому сумніву і мої відповіді, заради яких Ви прийшли сюди.