Зайцеподібний демон

Коридори приміщення ніби аж дихали сумом, відчаєм і безвихіддю. Варто переступити поріг цього місця, як тебе одразу затягувало в особливий примарний світ, що живе за своїми правилами, які кожний мешканець розуміє на свій лад.

Гена не обирав працювати тут. Він взагалі не вірив у те, що хтось може влаштуватися сюди добровільно. Втім, життя часом примушує.

Всі дні чоловіка були схожими між собою. Часом йому здавалося, що він зрісся з цими паршивими стінами, які так відчайдушно потребували ремонту, — а що ще на нього могло чекати, якщо Гена живе тут? Вдень наглядає за цими істотами, більшість з яких втратила людську личину, а вночі спить на старезному дивані, відчуваючи кожним сантиметром свого тіла пружини, що мріють впитися в його тіло.

Втім, навіть в такому місці може трапитися знаковий ранок…

— Цей знову до нашого Кричевського? — кинув Гена Степановичу, коли повз них пройшов чоловік в темно-коричневому костюмі.

Степанович своїм зовнішнім виглядом уособлював всю «красу» цього місця. Завжди хмурий, завжди сутулий, брови зсунуті так, ніби їх власник без кінця щось напружено обдумує. Про вік можна сказати лише приблизно: років сорок п’ять — п’ятдесят. Точно знав, мабуть, лише той, хто приймав чоловіка на роботу. Ім’я свого він також не називав, представлявся всім Степановичем. Балачки від нього чули зрідка. Лише Гені якимось дивом іноді вдавалося розговорити його.

— А до кого ж ще? — голос в чоловіка хриплий, навіть скрипучий.

— І чому він постійно до нього ходить?

— Невже не знаєш?

— А що я маю знати?

— Не припиняю дивуватися тобі. Тут всі про нього чули. Такий молодий, а вже снуєш, ніби привид, нікого не помічаючи. Не годиться так.

— Степановичу, ти й сам на живого мало скидаєшся.

— Я — то інша справа. Мені стільки, як тобі, було років двадцять тому.

— То що з цим Кричевським? — різко обірвав потік напутньої промови в її зародку.

— Він у нас на кшталт місцевого підпільного детектива.

* * *

Аскольд Кричевський був звичайним двадцяти семи річним чоловіком. Працював з восьмої до п’ятої в офісі, зустрічався з миловидною дівчиною Мариною, якій планував зробити пропозицію найближчим часом. Суботніми вечорами полюбляв випити склянку пива з друзями у місцевому пабі.

Нічим особливим його життя не виділялося. Єдине, що трішки не вписувалося в загальну картину, — ім’я. Та й цьому є зовсім нецікаве пояснення. Батько чоловіка був істориком. Коли народився син, він саме писав наукову роботу про варязького князя Аскольда. Тоді йому здалося гарною ідеєю назвати так свого хлопчика. Так він прирік себе на кількамісячне бурчання дружини, бо та ще з дитинства мріяла про маленького Богданчика.

Того літа Аскольд взяв відпустку власним коштом і поїхав на дачу батьків з твердим наміром знайти відповідь на питання, яке не давало спокою родині останні сім років: куди поділася його десятирічна сестричка Аделіна.

Насправді то була гучна справа, про яку й досі багато хто згадує з жахом. Одної липневої ночі в дачному поселенні зникло одинадцять дітей. На ранок нещасні батьки знайшли в ліжках замість своїх кровинок маленьких плюшевих зайчиків, що поміщалися на долоні. Милі, доволі реалістичні звірятка виглядали, мов жорстока насмішка. Поліціянти перевернули геть усе, шукаючи таємничого викрадача, чи навіть викрадачів. Не лишилося жодних дверей, в які вони не стукали в цьому поселенні. Та все намарне. Здавалося, злочинець розчинився в повітрі разом з дітьми. Зрештою справу «зам’яли» й закрили заднім числом.

Багато сімей після того продало свої дачі. Вулиці стихли. Ніхто не хотів жити там, де зникають діти. А місцеві бабці справу свою знали: щойно бачили покупців, одразу бігли розповідати байки про зайцеподібного демона, який затяг нещасних у таємне лігвище. Хоч вір, хоч ні, а знайти клятого плюшевого зайця замість власного синочка чи донечки нікому не хотілося. Та людей, які не мають дітей, на світі вистачає. Тому минув час і будинки припинили пустувати.

Аскольд давно поривався знайти негідника, який викрав його сестричку, та все якось не наважувався знову зануритися у це жахіття. Він і сам не знав, чому саме зараз зважився розслідувати цю справу. Просто одного ранку прокинувся з твердим наміром зробити це, і вже не зміг прогнати нав’язливу ідею зі своїх думок. Його не зупинило навіть те, що з цим не змогли впоратися професіонали. А прийнялися вони до діла зі всією серйозністю, бо серед батьків зниклих були й такі, що могли запросто влаштувати веселе життя всім, хто виявить недбалість.

Перед поїздкою на дачу Аскольд кілька тижнів витратив на пошуки батьків та інших рідних зниклих. З деякими було просто: у нещасних починала жевріти давно згасла надія знайти своїх дітей, чи бодай викрадача, який за все відповість. Та траплялися й ті, з якими доводилося вдаватися до хитрощів, або ж тиснути на болюче — натякати на небезпеку, яка могла загрожувати їхнім молодшим дітям, поки зловмисник залишається на волі.

Чоловік виділив для записів під час розслідування окремий блокнот. Зараз в ньому красувалися контакти всіх людей, яких він об’їздив, коротенькі нотатки про діалоги з ними та висновки. Скільки б Аскольд не переглядав їх, нічого підозрілого не знаходив.