Роман приїхав вже після обіду. Христина якраз збиралась йти; вона щиро сподівалась дочекатись повернення брата, але час, що вона могла тут провести, добігав кінця. Ми вже прощались, коли в замковій щілині клацнув ключ, а тоді відчинились двері.
– Кріс? – Роман виглядав здивованим. Він направив на мене повний хвилювання погляд, але, очевидно, впевнився в тому, що я все ще жива-здорова, і вдарив себе долонею по лобі. – Чорт! Кріс, пробач. Я забув…
Роман видався мені втомленим та якимось блідим. Він міцно зачинив за собою двері, тоді вперся плечем в коридорну стіну і глянув на сестру, наче намагаючись вибачитись.
– Ні тобі не подзвонив, ні Лізу не попередив, що ти повинна приїхати. Я – ідіот, – зітхнув він, намагаючись сховати напругу, що так і дзвеніла в голосі. – Треба згадувати значення слова «відпочинок», а то так до добра не дійне…
– Не турбуйся, – розсміялась Христина. – Я відчинила двері своїм ключем. Трохи налякала Лізу, але потім ми подружились. Правда ж?
– Правда, – щиро посміхнулась я.
– Радий, що ви знайшли спільну мову, – видихнув Роман і, відлипнувши від стіни, повільно побрів до вітальні.
Я раніше ніколи не бачила, щоб він, не знявши пальто та взуття, заходив до кімнати. Та тепер Роман брів, наче сліпий, дійшов до дивана і ледь не впав на нього. Закинувши голову назад, чоловік закрив очі і тихо щось простогнав, але я так і не розібрала слів.
Ми з Христиною перезирнулись. Вона явно куди краще за мене розуміла, що відбувається, тому одразу рушила до брата.
– Що трапилось? – прямо спитала вона в нього.
Роман відкрив очі, припіднявся і, здається, довго не міг сфокусувати погляд на Христині.
– Наш татусь бісів вампір, – повільно промовив Роман. – Лізо, постав, будь ласка, чайник. І бутерброди якісь… Якщо нескладно.
Я кивнула і кинулась на кухню. Але, коли електрочайник зашумів, а я схопилась за тарілку з ще не з’їденими бутербродами, що лишились після наших з Христиною посиденьок, запізно зрозуміла, що Роман міг відправити мене геть тільки для того, щоб я не почула нічого зайвого.
Я, відчуваючи, як мене підштовхує якийсь внутрішній демон, підійшла ближче і застигла за поворотом, не поспішаючи виходити з кухні. Навіть крізь шум чайника долітав обурений голос Романа.
– Демон йому дзвонив, святому! – майже прогарчав Вешнєв. – Демон! Та щоб його демони з собою забрали, а я тут до чого?!
– Він до нього особисто прийшов? – напружено поцікавилась Христина.
– Демон так схожий на придурка? – я уявила собі, як Роман презирливо кривить губи, випльовуючи повну невдоволення фразу. – Та звісно ж не особисто! Прийшли якісь люди, на камерах – суцільні плями. Підставили до вуха нашого татусенька телефон. Демон йому сказав пару ласкавих, все, розмову скінчено. А він тепер розповідає мені, що це я у щось вляпався, що його святій персоні погрожують. Та краще б його пристрелили!
– Не нервуй так, – Христина лишалась неймовірно спокійною. – Не треба було взагалі туди їхати. Хай би сам і переживав за свою шкуру. Йому корисно. Може, дзвінок-інший, і розповість Демону про свої грішні справи.
– Ага. Тільки почекаємо, доки німб відросте… Знаєш, що він сказав Демонові?
– Що?
– Що тепер всі його справи веду я, а отже, питатимуть з мене. Я, бачте, повинен все знати.
На кілька секунд розмову заглушило шипіння чайника, а потім той нарешті відімкнувся, і я почула рівномірний цокіт підборів Христини. Вона явно нервово ходила по кімнаті і щось говорила, але до мене долинули кільк слів.
– …З тобою на зв’язок?
– Так, – прошипів Роман. – Якраз на очах мого любого татуся зволив набрати мій номер.
Я застигла, похолодівши. Якщо вони все ще говорили про Демона, виходило, він чогось вимагав від Романа?
– І що ти йому сказав? – напружено спитала Христина.
– А що я можу йому сказати? Що наш татко – чокнутий нарцис з манією величі, впевнений в своєму безсмертний, і навіть не м’явкнув мені про свої прекрасні плани і про те, що він ще підтримує зв’язок з кримінальним світом? Чи що я за чистий бізнес і не плутаюсь під ногами людей, що називають себе геніями? Що ще з цих бісових фраз я повинен вдесяте повторити, щоб до мого таточка дійшло, що нема сенсу переводити на мене стрілки?!
– Не тільки до нашого таточка, а ще й до Демона, – холодно промовила Христина.
Роман зло гмикнув.
– Щось мені підказує, що Демон не дурень, інакше його давно би вже розкрили і десь пристрелили по-тихому. І за особняком він стежить, тому і подзвонив, доки я був там. Щоб знову нагадати татусеві, що відповідати доведеться йому самому, бо мені нічого не відомо… Але мені все одно це не подобається. Лізо, не стій там, – його голос звучав так само грубо. – Йди сюди, не підпирай стіну.
Здригнувшись від несподіванки, я змусила себе вийти до чоловіка. Напевне, треба було вибачитись за те, що я стояла там і фактично підслуховувала чужу розмову, але в мене наче язик примерз до піднебіння, і не вдавалось виштовхнути з себе жодного слова.
Роман поплескав по дивану поруч з собою, і я сіла, вклавши підніс собі на коліна. Він потягнувся за бутербродом, але рука так і завмерла в повітрі, а тоді впала назад на диван.
#2198 в Жіночий роман
#9626 в Любовні романи
#3718 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.11.2021