Розділ шостий

Якоїсь миті я завмерла, не знаючи, що робити, а тоді поспішила кинутись геть з коридору. Хто б не відкривав двері, я не повинна потрапити цій людині на очі. Мало хто там? Необов’язково прийшли за мною.

Але незалежно від мети прибуття цій людині не треба бачити, що я живу у Романа.

Я метнулась до вітальні, завмерла на мить на порозі спальні, зрозумівши, що варто було б прибрати ліжко – але часу на це вже не було. Сварячи себе, я кинулась до шафи і ледь встигла забратись досередини і прикрити за собою дверцята, як почула голос, що долинув з коридору:

– Ром, ти вдома?

Голос належав жінці і, здається, достатньо молодій. Грюкнули двері, знову задзвенів ключ, потім долинули кроки з коридору.

– Рома?

Я затиснула рот долонею, намагаючись не думати про те, хто це може бути. Сестра? Можливо. Хатня робітниця? Навряд чи вона називала б начальника «Рома», навіть якби мала ключі від його дому. Коханка?

Роман ніколи не розповідав про свої стосунки з протилежною статтю. Тільки про кохання без відповіді до Христини, що врешті переросло в любов не чоловіка до жінки, а брата до сестри. Але чому я вирішила, що він самотній?

Так, він говорив, що хоче, щоб я належала йому.

Стала його жінкою.

Але хто сказав, що його єдиною жінкою? Або що він весь цей час просто чекає, доки я раптом перестану тремтіти від кожного випадкового доторку. Він не зобов’язаний цього робити.

Він взагалі нічого мені не зобов’язаний.

Чомусь дуже захотілось плакати. Мені довелось нагадати собі, що зараз не час сумніватись в Романові чи будувати якісь припущення. Я в залежному стані і прийму все, що мені скажуть. І моя думка зараз не має жодного значення.

Головне, щоб мене не знайшли. А якщо я розревусь і почну шморгати носом, то мене миттєво виявлять…

– Лізо, ти де?

Це питання застало мене зненацька. Незнайомка задала його вголос і достатньо гучно, щоб я могла почути.

– Це Христина, сестра Романа. Покажись, – її голос звучав твердо, але у мене не було ніяких приводів вірити. Я затиснула рот долонею, щоб не видати навіть зайвого звуку, і просто сиділа.

На кілька секунд в кімнаті запанувала тиша.

– Ну, чому я повинна когось переконувати? – жінка тяжко зітхнула. Потім долинув тихий стук підборів по підлозі…

Внутрішній відділ шафи залило світлом.

– Могла б і відгукнутись.

Я підняла на неї наляканий погляд.

– Роман не казав, що хтось повинен приїхати, – прошепотіла я ледь чутно, дивлячись в очі Христині.

Так, це була вона – я не могла не впізнати її за фото. Але вона, сказати чесно, відрізнялась від фотографії.

Все-таки, фото – це просто гарна картинка. Справжня Христина Ледянська виглядала інакше. Я вихопила поглядом ці непомітні відмінності і згадала, як Роман повторював: лише останній дурень посмів би погрожувати Кріс. Справді, я б не зважилась. Її погляд…

Кішка. Тигриця.

В холодному погляді відчувалась ледь помітна погроза. Вона дивилась на світ не з переляком, а наче нагадуючи: з такою, як вона, не треба сперечатись. Не треба боротись. Простіше пройти повз. В нахилі голови та м’якій посмішці, що застигла на чуттєвих губах, відчувалось щось хиже.

Мені ніде було знайомитись з сильними діловими жінками, я бачила лише образи-підробки в різних серіалах, які так любила мама. Там подібні до Христини дами зображувались напомадженими, стервозними мисливицями, розумними, але не наділеними високими моральними якостями.

Сестра Романа мені здавалась чимось схожим, якщо судити з фото. В житті вона була інша. В ній відчувалось внутрішнє достоїнство. Це точно була не та жінка, яка стала б відбивати чоловіка, завойовувати його чи затягати в свої сіті. Нащо? Будь хто побіг би за нею і так.

Красива, гарна, небезпечна: от як я могла охарактеризувати Христину.

А ще ми колись бачились. За фото я так і не змогла згадати її, а тепер перед очима спалахнула жінка, що шукала няню для свого сина. Тоді вона була в домашніх штанях і сорочці, з розпатланим волоссям, але цей погляд, здатний поставити на місце кого завгодно, я ніколи не забуду.

Та зараз вона виглядала інакше. В дорогій сукні, гарно зачесана.

І вагітна. Напевне, місяць четвертий, живіт ледь-ледь виділявся, але при точеній фігурці Христини все одно був помітним.

– То де ж Рома? Обіцяв бути вдома, – усміхнулась Христина. – Та вилізай звідти, Лізо. Я ж не кусаюсь. Напоїш мене чаєм, поговоримо… Може, зрозумію, що саме в такій трепетній ладі знайшов мій брат, – і вона весело мені підморгнула.

Я вибралась з шафи і спробувала випрямитись, хоча розуміла, що ніколи не триматимусь так, як Христина. Напевне, на її фоні я завжди лишусь блідою міллю.

– Чекай-но, – повільно промовила я. – Ми з тобою, здається, знайомі?

– Так, – я з зусиллям схилила голову, погоджуючись, і відчула себе повною дурепою.

Нащо я тільки полізла до тієї шафи?!